Я заблизько, щоб йому снитися,
Не пурхаю над ним, не тікаю від нього
під корінням дерев. Я заблизько.
Не моїм голосом співає риба в сітях.
Не з мого пальця котиться перстеник.
Я заблизько. Великий дім палає
без мене, волаючої про порятунок. Заблизько,
щоб на моїй волосині дзвонив дзвін.
Заблизько, щоб могла увійти як гість,
перед яким розступаються стіни.
Вже ніколи вдруге не помру так легко,
так дуже поза тілом, так несвідомо,
як колись у його сні. Я заблизько,
заблизько. Чую сичання
і бачу блискучу луску того слова,
знерухоміла в обіймах. Він спить,
доступніший цієї миті, баченій раз у житті
касирці мандрівного цирку з одним левом,
ніж мені, хоч лежу поряд.
Це для неї зараз росте у ньому багрянолиста
долина, замкнена засніженою горою
у блакитному повітрі. Я заблизько,
щоб впасти йому з неба. Мій крик
міг би його тільки розбудити. Бідна,
обмежена власною постаттю,
а була березою, була ящіркою,
виходила з часів і атласів
граючи кольорами шкір. А мала
ласку зникання з-перед здивованих очей,
а це ж — багатство з багатств. Я близько,
заблизько, щоб йому снитися.
Витягую руку з-під голови сонного,
онімілу, з роями голочок.
На кінчику кожної з них, для переліку,
сіли скинуті ангели.
Пер. Ярини Сенчишин.
