Читаю передмову і трохи дивуюся. А потім і не трохи.
Оскара Вайлда названо серед письменників першої половини ХХ століття (с. 9).
Поняття «короткочасне відключення недовіри» введено з покликанням на Джуліана Барнса (с. 10). Кольрідж перевертається в могилі.
Термін «літературний побут» використовується ані в сенсі Тинянова, ані в сенсі Ейхенбаума, а як синонім метатекстуальності («Важливою частиною сюжету стає сам літературний побут... Персонажі непогано обізнані з психологією творчості» – с. 13).
Авторка не бачить різниці між оповідачем й «імпліцитним автором» (висловлюється від першої особи – ну, значить, імпліцитний! – див. с. 16). Бут та Ізер перевертаються слідом за Кольріджем.
Соцреалізм названо «мінус-стилем» (с. 17). І Лотман туди ж.
«Іронічні прологи та інтермедії “Літературного ярмарку” та “Універсального журналу”» (с. 17). В «УЖ’і» не було ані прологів, ані інтермедій.
Це вже якось занадто. Трохи аж надто занадто, чи не так?
