Критики, на своє щастя, не читали так званих Молодих Талановитих Авторів. А от мені свого часу доводилось. І в романі Лаюка я бачу весь малий типовий набір середнього початківця, настільки типовий, що перші сторінки «Баборні» я б використовував на класах із письменницької майстерності: якщо ви не бачите, що тут не так, буквально у кожному рядку, ой лишенько. (Питання і до редакторів Лаюка, і до Прохаська з Троїцьким, які рекомендують роман на останній сторінці обкладинки, але менше з тим.)
«Він мусить бути, він обов’язково буде, буде (!) покараний». – Нащо знак оклику в дужках? Бо ліньки передавати інтонацію.
«Марія Василівна не те що би хотіла попсувати результати життя й творчості малого негідника...» – По всьому роману – недоречні, немотивовані й безсенсовні зміни фокалізації. Щойно була невласне-пряма мова Марії Василівни, а от уже сам Лаюк втулився із «результатами» (чому «результатами»?) «життя й творчості». Молоді графомани вважають це іронією і дотепністю. В мене для них погані новини. Речення, тим часом, продовжується:
«...ні – швидше майбутні дії Марії Василівни мали абсолютно виховний характер». – То «швидше» чи «абсолютно»? Глухота.
«Тепер спереду на неї дивився блискучий слід на шибці, схожий на слимака... А ззаду – відображення вікна, слід трьох пальців на склі, що захищає картину». – Як мінімум – невміння змальовувати простір.
«Стіна снігу... робила неможливим бачення навіть власної простягнутої руки».
«Він також нервово стиснув кулаки й зуби, а також пальці на ногах».
І так – сторінками.
Нащо друга частина починається, а четверта закінчується парафразом із «Лоліти»? Бо хтось колись сказав автору, що є такі штуки – постмодернізм там, інтертекст. А як вони працюють і для чого потрібні...
Було б добре, якби хтось сказав Лаюкові, що робити головним скелетом у шафі знущання мудака-енкаведіста з української дівчини... в сучасній літературі це те ж саме, що колись з’ява доброчесного голови обкому в фіналі радянського виробничого роману. В «Солодкій Дарусі» це спрацювало, ще й як, а далі – несмак. Фальш. Штамп.
Найточніша характеристика «Баборні», яку мені довелося зустріти, – «не такий вже й поганий дебют». Тобто книжка, в якій знайдеться кілька непоганих сторінок; яку варто було написати, а потім сховати подалі й нікому, ніколи, нізащо не показувати. Ба ні.
Upd: А, іще: невміння писати пряму мову героїв. Але це так типово для нашої "молодої прози", що я навіть забув про це згадати.
