Я польською не читаю, але в мережі з’явився старий переклад «Огнем і мечем» Василя Косаря (Едмонтон, 1918), і його можна порівняти з новішим, Євгена Литвиненка.
Отже, спочатку Литвиненко:
«— Ну що, вахмістре? Живий він чи ні?
— Живий, пане наміснику, але харчить — арканом його здушило.
— Що за один?
— Не татарин, якесь цабе.
— То й хвалити Бога.
Сказавши це, намісник уважно придивився до незнайомця.
— Скидається на гетьмана, — мовив він.
— І кінь під ним благородної татарської породи, такого й у хана немає, — додав вахмістр. — Та он його тримають!
Поручик глянув і прояснів на виду. Поряд двоє рядових жовнірів тримали справді чудового румака, який, щулячи вуха й роздимаючи ніздрі, витягав голову і дивився зляканими очима на свого господаря.
— А кінь же, пане наміснику, буде наш? — запитливо глянув на нього вахмістр.
— А ти, невіро, хотів би християнина у степу без коня лишити?
— То це ж наша здобич…
Подальшу розмову урвало не на жарт сильне харчання здушеного незнайомця.
— Улийте йому горілки в горлянку! — сказав намісник. — І пояс розстебніть!
— Ми зостанемося тут на нічліг?
— Авжеж. Коней розсідлати, багаття запалити».
А тепер старий Косар:
— А що, вахміщу, жиє чи не жиє?
— Жиє, пане наміснику, але харчить: аркан го здавив.
— Що зач за один?
— Не Татарин, якийсь значний чоловік.
— Ну, то і Богу дякувати. — Ту намісник подивив ся уважно на лежачого мужа.
— Щось якби гетьман, — сказав.
— І кінь під ним дорогий, татарський, певно ліпшого і у хана нема — відповів вахмістр. — А от там го тримають.
Поручник подивив ся і єго лице прояснило ся. На боці двох жовнірів тримало знаменитого коня, що тулячи уха і роздуваючи ніздря, витягав шию і споглядав переляканими очима на свого пана.
— Але кінь, пане наміснику, буде наш? — заговорив вахмістр питаючим тоном.
— А ти, псявіро, хотівбись христіянинови коня в степу відібрати?
— Бо здобутий...
Дальшу розмову перервав сильнїйший хропіт здушеного мужа.
— Влити му горівки в рот, — сказав пан намісник, — відійняти пояс.
— Чи лишимо ся ту на нічліг?
— Так. Розсідлати коні і запалити костирі».
Ефект очуднення, мені здається, сильніший у перекладі столітньої давнини.
