Михаил Назаренко (petro_gulak) wrote,
Михаил Назаренко
petro_gulak

Кого же он не знал? (2)

Вчера анонсировал - сегодня, к 205-летию героя, выкладываю.
Вопрос, как оказалось, не только в том, как именно Шевченко писал слово "Бог", но и когда он это делал.

Михайло Назаренко
«Я НЕ ЗНАЮ (Б/б)ОГА».
ДО ПИТАННЯ ПРО УНІФІКАЦІЮ ШЕВЧЕНКОВОЇ ОРФОГРАФІЇ


Відтворення особливостей Шевченкової мови та правопису в академічних і масових виданнях, з одного боку, і вивчення Шевченкової мови, з іншого, – ці проблеми тісно пов’язані і, вочевидь, не можуть бути вирішені однозначно і назавжди. На одному полюсі, наприклад, творчий доробок Шевченка за редакції С. Єфремова і М. Новицького, які намагалися передати рукописний текст ледь не до титли і коми, хоча й розуміли, що абсолютне і при цьому не фотографічне відтворення оригіналу є неможливим. Інший полюс – останнє академічне видання, котре (як, втім, і попередні) орієнтоване на поточні орфографічні та пунктуаційні норми. (Можна згадати дискусію 2000 х рр. навколо академічного Повного зібрання творів Пушкіна між М. Шапіром з одного боку і Є. Ларіоновою та С. Фомічовим с другого: літературознавці представляли саме ці протилежні позиції. Не дивно, що компроміс між їхніми поглядами виявився неможливим.)

Майже дев’яносто років тому Олекса Синявський постулював, що академічне видання поезії Шевченка має подати їх у «зрозумілій і звичайній для широкого читача формі» і водночас «з захованням усіх найдрібніших нюансів Шевченкової не тільки мислі, а й мови, рими, звукопису» [4, 123]. Василь Сімович наполягав на тому, що наукове вивчення мови Шевченка і укладання словника його творів неможливі без «докладної копії Шевченкової поезії з автографів», після чого тільки й можна «нормалізувати текст Шевченкової поезії для широкого вжитку» [5, 328]. Ілюстрацією до цієї тези є велика кількість припущень («ймовірно») у нещодавній монографії Міхаеля Мозера про мову Шевченка [3], оскільки австрійський дослідник не мав можливості працювати ані з автографами, ані з їхніми копіями. Показово, що Синявський і Сімович не погоджувалися щодо конкретних випадків «нормалізації» – тож будь-яка спроба відтворити Шевченкову орфографію (не кажучи вже про майже відсутню в нього пунктуацію) буде значною мірою суб’єктивною, в тому числі з причин, що їх окреслив Єфремов у передмові до щоденника Шевченка (проблема розрізнення «а» та «и», великих і малих літер, відстані між словами та літерами у слові тощо) [6, с. VI–VII]. Відмінність між академічними і «нормалізованими» виданнями зазначив Юрій Лотман: «До академічного (наукового в більш строгому сенсі) видання часом пред’являють чужі для нього вимоги – створити текстологічний канон, з якого потім передруковуватимуться масові видання. <…> Однак за своїми текстологічними завданнями ці типи видань є радше протилежними» [2, 369].

О. Синявський справедливо зауважував, що на заваді стоять «[і] становище тогочасної української літературної мови й правопису і зокрема надзвичайна безсистемність Шевченкової графіки, надто щодо пунктуації, повна байдужість його до правописних питань» [4, 116]. Як зазначали дослідники, зокрема М. Мозер [3, 315], навіть у «Букваре южнорусском» одне і те ж слово може писатися по-різному.

Наше повідомлення стосуватиметься того аспекту Шевченкової орфографії, де будь-яка уніфікація неуникно матиме ідеологічний присмак, а саме: написання слова «(Б/б)ог» з великої або малої літер. Нагадаю, що у 1-2 томах видання 1989–1991 рр. «бог» послідовно пишеться з малої, а у виданні 2001 р. – так само послідовно з великої, коли йдеться про юдео-християнського Бога, і з малої, коли про бога язичницького або людину, що претендує на цей статус. Втім, є принаймні один випадок, коли цього принципу не дотримано: «Що цар наш Бог, і цар надія…» («Осія. Глава XIV. Подражаніє»; в рукописі – «бог». Дякуємо за вказівку О. Бороню).

Навіть побіжний погляд на рукописи Шевченка засвідчує, що поет вживав обидва варіанти написання, в тому числі коли йшлося про біблійного Бога. Наша робоча гіпотеза полягала в тому, що написання «Бог» свідчить про особистісний характер звертання до Нього, а «бог» – про те, що Шевченко має на увазі «церковного», «клерикального» Бога.

Для перевірки цього припущення ми розглянули випадки вживання слова «(Б/б)ог» в усій парадигмі словозміни за «Конкорданцією поетичних творів Тараса Шевченка» Олега Ільницького і Юрія Гавриша [1], а також за розділом «Інші редакції та варіанти» Повного зібрання творів [7]. Принагідно зауважимо, що прийняте в «Конкорданції…» об’єднання омонімів в одне гасло («Го́спода» – «госпо́да») видається нам методологічною помилкою. До того ж, другу половину складених слів («І нищечком помолилась / Кесареві-Богу» в «Неофітах») практично неможливо знайти, якщо точно не знати, що саме шукаєш.

Поза детальним розглядом залишилось слово «(Г/г)осподь», оскільки у Шевченкових написаннях нема очевидних закономірностей. Також ми не перевіряли правопис слова «(Б/б)ожий», оскільки і в нормативній російській орфографії того часу допускалися обидва варіанти.

Ми проаналізували випадки слововжитку (точніше «літеровжитку») тільки в тих творах, автографи яких збереглися (таким чином весь «Кобзар» 1840 року і «Гайдамаки» опинилися поза аналізом); ми не працювали з чернетками, якщо існують біловики; ми не розглядали ті твори, які відомі лише в копіях інших осіб. Наприклад, рядок 10 вірша «Якось-то йдучи уночі…» проаналізовано за чернеткою, де він має вигляд «Ні чоловіка, ані бога». У «[Більшу книжку]» твір вписав Іван Лазаревський; відповідний рядок подано в іншій редакції та з принципово відмінним написанням ключового слова: «Ні Бога навіть, ні пів-Бога». Шевченко не виправив це, але подібні випадки, так само, як і в поемі «Марія», свідчать про орфографічні та ідеологічні вподобання Лазаревського, а не Шевченка.

Нарешті, із загального списку було виключено ті випадки, коли слово «(Б/б)ог» стоїть на початку речення або рядка і автоматично пишеться з великої літери. Однак у Шевченка є випадки, коли і на початку речення слово написано з малої: «Вдруг слышит голос. боже мой!» («Слепая»), «боже ж ти мій! / Чому я не знала?» («Сліпий»).

Таким чином, твори Шевченка було звірено з рукописами його основних збірок («Три літа», «[Другий Кобзар]», «[Мала книжка]», «[Більша книжка]», «Поезія Т. Шевченка. Том первий»), а також біловими автографами і чернетками окремих творів («Н. Маркевичу», «Мар’яна-черниця», «Слепая», «Марія», «Осія. Глава XIV. Подражаніє», «Якось-то йдучи уночі…»). Наше завдання спростило те, що, на відміну від багатьох інших літер, велика і мала «Б» у Шевченка розрізняються досить чітко, і нечисленні сумнівні випадки не впливають на загальну картину.

Початкову гіпотезу було спростовано: написання слова «(Б/б)ог» у Шевченка лише у дуже незначному проценті випадків залежить від семантики. Проте це не означає й абсолютну довільність: закономірності чітко простежуються, проте вони пов’язані передовсім із хронологією творів – або, скажемо точніше, із послідовністю переписування творів до збірок.

Нестійкість написання засвідчують вже найраніші відомі нам поетичні автографи Шевченка – два чистові варіанти послання до Маркевича (1840): «Там синєє море / Виграває, хвалить бога, / Тугу розганяє (Центральний державний архів-музей літератури і мистецтва України, ф. 506, оп. 2, № 1) або «хвалить Бога» (відділ рукописних фондів і текстології Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка, ф. 1, № 26). В рукописі «Мар’яни-черниці» (1841) тричі зустрічаємо «бог» і один раз «Бог» (як графічне підсилення вигуку: «О! боже! мій Боже!»), в поемі «Слепая» (1842) – вісім разів «бог» і один «Бог».

У збірці «Три літа» (1843–1845) серед 82 слововживань знаходимо лише п’ять випадків написання «Бог»:

один – у «Сові» («Не дай, Боже, в багатого / І пить попросити»; мабуть, теж як підсилення після рядків «Не дай, боже, / Такого дожити…»);

два – у посланні «І мертвим, і живим…» («Не чули б у Бога вашої хули», «Немає й Бога, тілько я!» – вочевидь, казуальні написання);

і два – у «[Заповіті]» («Все покину, і полину / До самого Бога / Молитися... а до того / Я не знаю Бога»), що можна пояснити сильною позицією наприкінці збірки і підкресленням значущості звертання до Бога у цьому, властиво, магічному акті.

У творах 1846 р. «Лілея» і «Осика» («Відьма») – 13 слововживань, і в усіх випадках Шевченко писав «бог» (як у «[Другому Кобзарі]», так і в «[Малій книжці]»).

«[Мала книжка]» (1847–1850), за винятком «Лілеї» та «Відьми», містить 151 згадку біблійного Бога чи ідіом з Його ім’ям, починаючи з вірша «Думи мої, думи мої…» 1848 р., який відкриває збірку: «Та на волі / Ще моляться богу». Надалі теж переважно вживається форма «бог», але у третині випадків (51) Шевченко писав «Бог». Проте частотність вживання однієї чи другої форми неоднакова в різні роки: у 1847 р. з великої літери слово «Бог» написано чотири рази з 61 випадку. В рядках з першої редакції «Москалевої криниці» ми вчергове зустрічаємо графічне підсилення вигуку – слово «Бог» після «бога»: «А потім богу помолився: / Промовив двічі: Боже! Боже!».

Значні зміни помітні вже у графіці текстів 1848 р. Добірку в «[Малій книжці]» за цей рік відкриває поезія «А нумо знову віршувать…», в чернеткових і закреслених рядках якої читаємо: «Коли не вміє шанувать / Людей та бога пресвятого». Наступний вірш – «У Бога за дверми лежала сокира….»: у першому ж рядку слово «бог» переправлено на «Бог», у другому – одразу написано з великої: «(А Бог тойді з Петром ходив / По світу та дива творив)»; далі Шевченко двічі пише «бог». І після цього – написаний трохи раніше «Варнак», з його темою злочину і покаяння перед Богом: «Бог» у чотирьох випадках з одинадцяти, при цьому різниці у контекстах вживання немає. В «[Царях]» велику літеру зустрічаємо у сталому виразі «Купалася собі з Богом», а в блюзнірському монолозі Давида: «Я цар над Божіїм народом! / І сам я бог в моїй землі!» слово в другому рядку переправлено з «Бог». Усього – 19 випадків написання «Бог» із 42-х.

У віршах, записаних під 1849 і 1850 роками (деякі з них, як відомо, написано ще 1848 року), «Бог» з великої літери – це 28 випадків із 48-ми (вперше більш ніж половина!). Орфографічний вибір при цьому лишається цілком довільним і змінюється навіть при переході від непарної до парної сторінки. Так, у вірші «Лічу в неволі дні і ночі…» читаємо: «Дай дожити, подивитись, / О Боже мій милий!» (с. 371 «[Малої книжки]») і «…бо я, боже! / Я за неї гину!» (с. 372). Тим не менш, тенденція цілком стала.

На жаль, ми не мали можливості опрацювати повісті Шевченка, але і щоденник (1857–1858), і чернетка «Неофітів» (1857) – першого твору, написаного після семилітньої перерви – показують таке ж коливання. Так, в уривку з «Неофітів» (ІЛ, ф. 1, № 29) читаємо: «Ридать і Бога проклинать», «Як бога з неба виглядать» (більше згадок про Бога немає).

«[Більша книжка]», яка заповнювалася в 1858–1860 рр., в усіх текстах 1846–1850 рр. дає лише чотири випадкові приклади написання «бог». В період створення збірки Шевченко абсолютно послідовний: вже на першій сторінці, переписуючи з «[Малої книжки]» «Думи мої, думи мої…», він прийняв рішення, якого й дотримувався з надзвичайною для себе орфографічною регулярністю («Та на волі / Ще моляться Богу»).

Твори 1857 – весни 1859 р., а саме: «Неофіти», «Подражаніє 11 псалму», «Ісаія. Глава 35», «N. N.» («Така, як ти колись лілея…») – дають 15 випадків, і в усіх написання «Бог». Те ж саме у другій редакції «Гамалії» у збірці «Поезія Т. Шевченка. Том первий» (початок 1859 р.) – ще чотири випадки.

Більше того: навіть язичницьких і земних богів Шевченко починає писати у «[Більшій книжці]» з великої літери: «І сам я Бог в моїй землі!» («Царі»; але «Перед богами Лель і Ладо / Огонь Рогніда розвела»), «Господнюю святую славу / Розтлили – і чужим Богам / Пожерли жертву! Омерзились!» («Пророк»). І в «Неофітах»: «Що Кесарь Бог. Що білш од Бога!», «Благати Кесаря і Бога», «На те він Бог, а ми під Бога / Себе повинні підкладать», «І нищечком помолилась / Кесареві-Богу».

Переламним стає вірш «Сестрі» (20 липня 1859 р.): «Молися, сестро! Будем живі, / То бог поможе перейти». (Чи випадково, що після того, як Бог графічно «зменшується», в наступному вірші – «Колись дурною головою» – відбувається виразне ототожнення поета з Христом: «Щодень пілати розпинають»?) Навіть у новозавітному апокрифі «Марія», де, здавалося б, мало бути абсолютне переважання великої літери, ми насправді бачимо п’ять написань «Бог» проти чотирьох – «бог», в ідентичних контекстах:

а) «Чи я, молодая, / Милий Боже, в твоїм раї / Чи я погуляю», «Де ти в Бога / Загаялась, моя небого?», «Спаси мене, мій Боже милий!», «У синагогу / Зайшла благать благого Бога, / Щоб син її найшовсь», «Самого Бога на землі / Вона вже зріла»;

б) «Ти, безталанная, чого / І ждеш і ждатимеш од бога / І од людей його?», «А може, бог пошле дитину / В дорозі», «Ся ж несла / Живого істинного бога», «Во храмі помолились богу».

У пізніх віршах Шевченка згадки про Бога нечисленні: «Не нарікаю я на Бога…» (перший рядок; «І всує нарікать на Бога!»); «Саул» («Таки не дурні. Ач якого / Собі ми виблагали в бога / Самодержавця»); «Якось-то йдучи уночі…» («Ні чоловіка, ані бога» в тексті чернетки; в «[Більшій книжці]» рукою І. Лазаревського: «Ні Бога навіть, ні пів-Бога»); «Чи не покинуть нам, небого…» («На той світ, друже мій, до Бога, / Почимчикуєм спочивать»; у фотокопії дуже пошкодженого автографа майже не читаються рядки «Та нескверними устами / Помолимось Богу», але можна припустити саме таке написання).

Автограф вірша «Мій боже милий, знову лихо…» невідомий; у женевському «Кобзарі» 1878 р. слово «бог» в цьому випадку, як і в усіх інших, надруковано з маленької літери. «Осія. Глава XIV. Подражаніє» дає слово «бог» лише в язичницькому контексті: «Що цар наш бог, і цар надія…»

Можна вибудувати кілька гіпотетичних пояснень того, чому орфографічні зміни відбувалися саме в той чи той період Шевченкового життя. Можна припустити, що на зміну пропорції уживання «(Б/б)ог» 1848 року вплинув духовний досвід Шевченка під час Аральської експедиції, а 1859 року – арешт і усвідомлення марності сподівань на нове життя в Україні. В поемі «Марія», ймовірно, свою роль відіграє і двоїстий характер образу Діви/покритки. Проте це тільки припущення. У пізніх віршах написання «Бог» ніби означає особистісне ставлення, персональне звертання, але у нас надто мало матеріалу, аби говорити про це із певністю. В усякому разі, кількість варіантів «(Б/б)ог» в поезії останніх років приблизно однакова, і цей паритет виразно протиставлений домінуванню «бога» у «Трьох літах» та «[Малій книжці]» – і «Бога» у «[Більшій книжці]».

Таким чином, можна виділити досить чітко марковані періоди, пов’язані зі змінами в житті Шевченка (не кажемо – абсолютно жорстко і однозначно пов’язані). Цікаво, що арешт 1847 р. на орфографію не вплинув.

1840–1847 – абсолютне переважання слова «бог». Написання «Бог» уживається переважно як графічний засіб посилення при повторі вигуку. Єдиний і показовий виняток – «[Заповіт]».

1848–1857 – збільшення написань з великої літери, без очевидної внутрішньої логіки.

1857–1859 – абсолютне переважання слова «Бог», в тому числі й стосовно язичницьких богів.

1859–1861 – паритетне вживання, як довільне («Марія»), так і семантично марковане.

Це зайвий раз доводить: те, що видається (або і є) асистемним на одному рівні творчості значного поета, стає частиною системи на іншому, в даному випадку – діахронному. Як видається, відзначені нами закономірності дозволяють уточнити уявлення про неортодоксальну релігійність Шевченка, зокрема в останні роки його життя.

Питання, чи слід зберігати подібні розбіжності Шевченкової орфографії в майбутніх академічних виданнях, лишаємо на розсуд тих, хто ці видання готуватиме.

ЛІТЕРАТУРА
1. Конкорданція поетичних творів Тараса Шевченка / Редакція й упорядкування Олега Ільницького і Юрія Гавриша. – Т. 1–4. – New York; Edmonton; Toronto, 2001. – xxxiii + 3230 с.
2. Лотман Ю. М. К проблеме нового академического издания Пушкина [1987] // Лотман Ю. М. Пушкин. – Санкт-Петербург, 2003. – С. 369–373.
3. Мозер М. Тарас Шевченко і сучасна українська мова: спроба гідної оцінки [2008]. – Львів, 2012. – 328 с.
4. Синявський О. Принципи редагування мови й правопису Т. Шевченка та конкретні зразки (пропозиції) // Культура українського слова. – Збірник 1. – Харків; Київ, 1931. – С. 116–124.
5. Сімович В. Чи можна вже студіювати Шевченкову мову [1935] // Сімович В. Праці: В 2 т. – Том перший. – Чернівці, 2005. – С. 328–331.
6. [Шевченко Т.] Повне зібрання творів Тараса Шевченка. – Том четвертий. – [Київ,] 1927. – XL+787 с.
7. Шевченко Т. Повне зібрання творів: У 12 т. – Т. 1–2. – Київ, 2001. – 784 + 784 с.

(Слово і Час. – 2019. – № 1. – С. 64–69.)
Tags: private, ІУЛ
Subscribe

  • "Слово о полку Ігореві" - пам'ятка XII століття

    Мене якось запитали, чи можна власне літературознавчими, а не лінгвістичними засобами довести автентичність «Слова о полку Ігореві», тобто той факт,…

  • Оркестр играет, монолит высится

    Послушал на "Радіо Культура" передачу о классической музыке в кино. Я попытался вспомнить - а какие музыкальные сочинения используются в кино прежде…

  • Ангел карантина

    Тем временем в саду Стивена Моффата (фото из его инстаграмма).

  • Post a new comment

    Error

    default userpic

    Your reply will be screened

    When you submit the form an invisible reCAPTCHA check will be performed.
    You must follow the Privacy Policy and Google Terms of use.
  • 4 comments