Дж. Р. Р. Толкін. Гобіт, або Мандрівка за Імлисті гори. Переклад О. Мокровольського. Київ: Веселка, 1985.
Я виріс у цілковито російськомовній родині й українську почав вивчати лише в другому класі. Щось, мабуть, читав українською і до цього (Кіплінг? Нестайко?), але не певен. І ось влітку 1985-го, якраз перед другим класом, мені подарували «Гобіта» (бо «Хоббита» було не дістати). Мама почала читати мені його на ніч – перекладаючи російською, звісно. Виник умовний рефлекс: і років через двадцять, якщо я хотів швидко заснути вдень, то просив маму трохи почитати «Гобіта»; як правило, вистачало половини сторінки. (Побічний ефект: мама теж почала куняти під час читання.)
Минуло півтора роки. Ми дісталися лише Озерного міста.
Навесні 1987-го я прийшов зі школи, подумав: «Та скільки ж можна!» – і дочитав книжку за вечір.
Не скажу, що це була перша українська книжка, яку я прочитав не за програмою, – але перша, про яку я це точно пам’ятаю. Відтоді я ще довгий час був упевнений, що саме переклади – це найкраща частина українського красного письменства.
А ще через рік я побачив у родичів на полиці «Хранителей» у «трохи скороченому перекладі Кістямура… Ну, далі все зрозуміло.
А в квітні 2016-го я взяв у Олександра Мокровольського автограф на другому виданні «Гобіта», бо перше вже пошарпане до непристойності. Але я його зберігаю. Таке не можна викидати.
Далеко за Імлисті гори, де наші предковічні створи, рушати нам, гей, ковалям, шукати золота комори.
