Зі «Спроби автокоментаря»:
«…ще перед публікацією роман «Диво» прочитав один з відповідальних працівників видавництва. Книжка йому загалом сподобалася, він висловив авторові ряд цікавих зауважень, але виступив із запереченням цілої низки слів, які зустрічалися йому в романі. Що ж то за слова? Будь ласка: розбігані очі, зрозпачений, накірчив, вудженина, по намислі, держално, окраєць, архетипи, сталий, поконані, обстав, нерушимий, неубутній, на роздерти, виокремив, некліпно, верзякання, на змаг, личчя, кулився, впав на всі чотири (кінь), вартісність, даність, лежаї, руннули, мацагиря, розкричаний, повітання, втишилося. Як бачимо, звичайні слова, іноді трохи забуті, іноді менш вживані, іноді не зовсім звичайної форми (розкричаний), але що ж у них протизаконного? Автор досить мирно пояснив це редакторові, власне, предмета для суперечки, як бачимо, не було, аж поки автор не натрапив на полях навпроти вислову “привела дитину” редакторське гнівне: “Приводить тільки кобила”. Тоді вже й автор розгнівався й зауважив редакторові, що кобила жеребиться, а хто не чув вислову «привела дитину», то хай почитає Шевченка, в якого є рядки: “До панича, бачиш, ходила, поки дитинку привела”».
А ще – для багатьох тришарова композиція роману була незрозумілою, та й сам автор називав її «химерною». Ось до чого за якихось сорок років здеградувала наша словесність, і дякувати Загребельному за те, що він був серед тих, хто її з цього радянського смітника виводив.
