Михаил Назаренко (petro_gulak) wrote,
Михаил Назаренко
petro_gulak

Дві рецензії

Сайт «ЛітАкцент» організував серію лекцій і майстер-класів про те, як треба і не треба писати критичні статті й рецензії.

Тож ось вам майстер-клас 101-річної давнини: дві рецензії з журналу «Шлях» за 1918 рік.

Перша – відгук Миколи Філянського на поему Рильського «На узліссі. Іділія, октавами писана» (1918): представник старшого покоління, покоління умовних «Вороного, Олеся й Чупринки», бачить щось нове й хороше й намагається знайти слова – в критиці так само безпорадно, як і в поезії.

Друга – це вже Рильський про епігонську книжечку Андрія Бабюка (краще знаного як Мирослав Ірчан). Ось що ми не сприймаємо в естетиці, яка ще вчора здавалася радикально новою; ось на що ми очікуємо… та ні, не очікуємо, а беремо й робимо – в критиці так само, як і в поезії.

Сьогодні, звісно, ніхто не писатиме рецензій ані як Філянський, ані як Рильський, але обидва підходи живі – я маю на увазі не «хвалебний» і «критичний», а «плин слабо артикульованої свідомості» й «раціональну оцінку в контексті й перспективі».


М. ФІЛЯНСЬКИЙ.
Максим Рильский. НА УЗЛІССІ.


Коли я взяв у руки сю невеличку книжку, на зовнішнім обличчі котрої лежить тавро наших днів, і прочитав кілька рядків, які попались мені на очі – я згорнув її і деякий час не став її читати... Так робить гурман, відчинивши тільки що одібрану коробку цейлонських мангустанів.
Коли в мене знайшовся зайвий час і я був певен, що ніхто і ніщо не рушить мого спокою, я знову взяв її і разом з автором пішов у свій садок осінній, де процвітають гайстри білопінні; зустрів я ключ гусей, що плив по вишині, що зве в простори всі серця земні; дійшов до пристані, де мисли і робота змінила давні бурі і турботи; і – не боявся щоб премудрий фарісей назвав мене: людина без ідей... І знову згорнув книжку, положив її. Але положив між тими книжками, про котрі я добре знаю, де яка лежить, щоб знов у свій час її взяти і перечитати її знову з тією любов'ю, з якою сам автор писав її.
Але візьму не за для того, щоб нести красу її на перехрест, щоб віддавати її на громадський суд... Сам автор знав, кому її подарувати: братам поета.


М. РИЛЬСЬКИЙ.
Андрій Бабюк. СМІХ НІРВАНИ. Нариси й новелі. Львів, 1918. стор. 40, ціна 1 кор. 40 сот. (80. коп.).


Мені здається, що серед письменників, званих досить неясно «Модернистами», можна одріжняти дві течії (як і у всякій, зрештою, мистецькій школі): представники першої течії орґанично шукають нових форм, тужать за новою красою чи радіють передчуттям її, словом, так би сказать, родились модернистами; другі – зробились ними, пишуть у певному напрямі через те, що він тепер модний чи через иншу яку зовнішню, а не внутрішню причину. До першої категорії належать приміром Пшибишевський, Яцків, Кобилянська; до другої – безліч хоч би польських та московських «сталізаторів» [стилізаторів? – p_g], «символістів» тощо, а також і дехто з наших молодших писателів… п. Андрій Бабюк, скажемо. Видно, що людина це чутлива, не позбавлена уяви, з щирим серцем, – але все це не творить іще цікавого письменницького обличчя. Свої думки й почуття п. Бабюк висловлює з такою афектацією, з таким накопичуванням ріжного «символічного» страхіття, що просто страх бере… за автора. Тут тобі й «руїни раю», і «в обняттях демона», і «мертве море», і «хвилі божевілля», і «останнє слово живого мерця», і «цвинтар розмовляє» (всі цітати взято лише із заголовків нарисів п. Бабюка) І навіть, «сміх нірвани» (останнього вислову – мушу признатись – не розумію; яка це нірвана, що сміється?), – але прочитаєш це все і – ніякісінького вражіння. Символіка неглибока, збудована на трафаретних підвалинах із досить-таки непевного матер’ялу (символ життя – «довга каравана»; символ пориву – «пісня», здебільшого незграбно скомпонована і т. д.). Світогляд, розуміється, песімістичний, з нахилом до «богоборчества» та инших страшних річей. Вірю, що п. Бабюк багато бачить в житті зла і що воно на його сильно впливає – але нащо говорити про це urbi et orbi таким штучним, таким незграбно-патетичним голосом? Воно б і хотілось нам мати своїх Едґарів По, Метерлінків, Пшибишевських, своїх Малярме, Верлєнів, Блоків, Інокентіїв Аненських, чи й своїх Рембо або навіть Маяковських, – але чи не замало у нас для такої рафінованої культури ґрунту під ногами? Або – чи не замало поки що талантів?
Сумним шляхом іде модернизація нашої літератури!
Tags: texts, ІУЛ
Subscribe
  • Post a new comment

    Error

    default userpic

    Your reply will be screened

    When you submit the form an invisible reCAPTCHA check will be performed.
    You must follow the Privacy Policy and Google Terms of use.
  • 3 comments