Михаил Назаренко (petro_gulak) wrote,
Михаил Назаренко
petro_gulak

Знецінення й наруга

Читаючи українську літературу межі ХІХ–ХХ століть, я довго не міг зрозуміти, що мене дратує більше – пізній реалізм чи ранній модернізм. Прийшов до висновку, що таки модернізм. Реалісти вбого писали про вбоге життя вбогого народу (інколи – як Архип Тесленко – доходячи до «пожалійте тупих виродків»), але це було чесно: повна відповідність об’єкта зображення, мети і засобів.

А от ранній модернізм (крім самоочевидних Івана-Лесі-Василя-Михайла) не дуже уявляв, що воно треба, аби вийшов справжній декаданс; і мучився, що́ він любить більше – красу, стражденний народ чи рідну Україну; і наслідував не Бодлера з Верленом, а Надсона; і звідси – романси про «злих вампірів» Олеся, невиразність Вороного, одноманітні бреньки Чупринки, розведена «русалкова вода» молодомузівців (з них знущався ще Осип Маковей, який і сам недалеко стояв). Бідна Леся Українка, яка так чекала на нове покоління, що, прочитавши Олеся, заявила – тепер їй можна й не писати вірші. Дарма. (Трохи пізніше вона «передала ліру» Рильському – і тут не помилилася.) Жінки, до речі, писали краще, особливо коли їх не зводили на манівці Каменярі: властиво модерністську настанову «бути собі ціллю» вони принаймні втілювали послідовно.

А ще ранній модернізм – дико, безжально претензійний. На першому місці тут навіть не Винниченко, а Михайло Яцків, який, вочевидь, вважав, що достатньо писати безладні красивості, аби виходило суґестивно й символічно. Але ніт. (Недивно, що, коли Яцків написав цілу діатрибу проти своїх критиків, назвавши її напрочуд оригінально «Смерть бога. Студія молотом», – саме на звинувачення у претензійності він реагував з особливим роздратуванням. «Смерть такій редакції! Смерть старим, дволичним катехізмам… Нехай живе нове поколінє, могучі боги з ясними громами в руках! / [Абзац.] Була темна, понура ніч довкола». It was a dark and stormy night, you know.)

І все це – для того, аби наприкінці 1900-х молоді люди, на кшталт Павла Савченка, чиї найкращі вірші залишалися неопублікованими ще вісімдесят років, – потроху зрозуміли: треба робити щось інше або якось інакше. І тоді з’явилися перші, ще слабенькі збірки Рильського (1910) і Семенка (1913), підготовка до вибуху 1918 року: «Під осінніми зорями», «П’єро задається», «П’єро кохає», «Соняшні кларнети». Так ось до чого воно йшло! Так, до цього – з украй низьким коефіцієнтом корисної естетичної дії; але до цього.
Tags: ІУЛ
Subscribe

  • Про пошлість і меншовартість

    Вчергове довелося наштовхнутися на твердження: «Кожен, хто повторює твердження про "велику російську культуру", бере участь у війні на боці ворога».…

  • Местное

    Надписи города К.: апдейт 2011/2021. Рожи города К.: детская площадка в локдауне.

  • Було колись

    – Років з двадцять п’ять товчусь поміж земляками – знаю багато їх. І завсігди бачив одно: справа починається широко, тягнеться вузько і кінчається…

  • Post a new comment

    Error

    default userpic

    Your reply will be screened

    When you submit the form an invisible reCAPTCHA check will be performed.
    You must follow the Privacy Policy and Google Terms of use.
  • 0 comments