А от ранній модернізм (крім самоочевидних Івана-Лесі-Василя-Михайла) не дуже уявляв, що воно треба, аби вийшов справжній декаданс; і мучився, що́ він любить більше – красу, стражденний народ чи рідну Україну; і наслідував не Бодлера з Верленом, а Надсона; і звідси – романси про «злих вампірів» Олеся, невиразність Вороного, одноманітні бреньки Чупринки, розведена «русалкова вода» молодомузівців (з них знущався ще Осип Маковей, який і сам недалеко стояв). Бідна Леся Українка, яка так чекала на нове покоління, що, прочитавши Олеся, заявила – тепер їй можна й не писати вірші. Дарма. (Трохи пізніше вона «передала ліру» Рильському – і тут не помилилася.) Жінки, до речі, писали краще, особливо коли їх не зводили на манівці Каменярі: властиво модерністську настанову «бути собі ціллю» вони принаймні втілювали послідовно.
А ще ранній модернізм – дико, безжально претензійний. На першому місці тут навіть не Винниченко, а Михайло Яцків, який, вочевидь, вважав, що достатньо писати безладні красивості, аби виходило суґестивно й символічно. Але ніт. (Недивно, що, коли Яцків написав цілу діатрибу проти своїх критиків, назвавши її напрочуд оригінально «Смерть бога. Студія молотом», – саме на звинувачення у претензійності він реагував з особливим роздратуванням. «Смерть такій редакції! Смерть старим, дволичним катехізмам… Нехай живе нове поколінє, могучі боги з ясними громами в руках! / [Абзац.] Була темна, понура ніч довкола». It was a dark and stormy night, you know.)
І все це – для того, аби наприкінці 1900-х молоді люди, на кшталт Павла Савченка, чиї найкращі вірші залишалися неопублікованими ще вісімдесят років, – потроху зрозуміли: треба робити щось інше або якось інакше. І тоді з’явилися перші, ще слабенькі збірки Рильського (1910) і Семенка (1913), підготовка до вибуху 1918 року: «Під осінніми зорями», «П’єро задається», «П’єро кохає», «Соняшні кларнети». Так ось до чого воно йшло! Так, до цього – з украй низьким коефіцієнтом корисної естетичної дії; але до цього.
