Михаил Назаренко (petro_gulak) wrote,
Михаил Назаренко
petro_gulak

Гриневичева

Grinevicheva Katrya

Що там не кажи, а передовим загоном українського модернізму були жінки (вибачайте, Іване Яковичу). І що? Уляна Кравченко (яку я не так давно цитував) на початку 1880-х виробляла дивовижні, як на тоді, поетичні штуки й не друкували їх десятиліттями, бо треба ж про народ, - а у 1920-х вже було запізно. Кобилянська – ну, тут все зрозуміло: між німецькою й українською версіями оповідання «Природа» – десять років. Кобринська: мислення виразно модерністське, а що з ним робити, не ясно.
І Катерина (Катря) Гриневичева: якщо її тепер і згадують (от, минулого року Винничук випустив добірку її прози), то як авторку оповідань про Першу світову й повістей із княжих часів. А на самому початку ХХ століття вона до всякого Олеся писала – й друкувала – дуже дивні вірші, які, мені здається, аналогів у тодішній українській поезії просто не мають.
От два із них, дивіться самі.


ВІЗИЯ СТРІЧІ

Нім сумерк мак ще кине на далечінь сю сину,
І міць мою розщипле в неумолимій дрожі,
Мов порохно безлисте,
Підношу чоло з пилу і в ясність твою лину,
Мов псальм текучий слізми, що стоїть на сторожі
Усіх руїн, о Христе!

Ось крізь вікно отверте щось шелестять левкої –
В очах їх блиск займаєсь від близьких лун заходу,
Блиск золотистий, хитрий –
З піль тягнуть аж до мене зітхання сонні твої,
В тиші лунає мірно гармон’я твого ходу,
Мов шепіт цитри.

Вечірний холод з трудом волочить довгі дими,
Мов мольби ті жебрачі, великі і безсловні,
Ген сіє по камінню – –
Земля ворушить лячно левадами зільними,
Тече студеним потом у скруті невимовній,
В незглубленім терпінню…

Виджу тебе крізь листя, як по смузі туману
Ідеш униз в задумі, на кий вандрівний спертий,
В хламиду приодітий –
Рукою слониш очі і в пустку сходиш скляну,
З висоти маєстату у королівство смерти,
Витязю сумовитий.

Полину против тебе у радіснім знесиллю,
Де тінь твоя тріпочесь, сповита в пестру ґльорію, –
Византийська ікона – –
Упаду в пил дороги, до ніг твоїх ся схилю,
Недужу душу мою словам твоїм отворю,
О славо ти Сіона.

Мій волос промінистий шнурами в’єсь, мов повій,
І непорочна одіж ушита на сю стрічу,
В білооблачні звої —
В долоні моїй мирра, мов в мушлі тій перловій,
Зерно за зерном ловить крізь блідість таємничу
Шелест левкої.

Кладеш спокійні пальці на жар моєї скрані
І усміхом цілуєш уста мої болючі
Від предовгої спеки –
Аж викарбутить місяць з небесної отхлані
Стать свою струпішілу і бліді кине лучі
На образ сей далекий…

І доси бачу в полі вузесеньку стежину,
Мов біла струна скрипки тремтить на роздорожжі
Те волокно сріблисте…
Підношу чоло з пилу і в ясність твою лину,
Мов псальм, текучий слізми, що стоїть на сторожі
Усіх руїн, о Христе!

[1902]


LASCIATE OGNI SPERANZA

Дарії Шухевичівній

Ми йшли колись у сумерк холодний і кровавий
І на рамена брали кождий сум придорожний,
Мов духи-паломники, що на Голгофту йдуть.
Плач смерек, вбитих громом, і крик трембіти ржавий,
Розпуку піль неплодних, бездомний туск трівожний
Ми взяли зі собою у сю болющу путь.

З скальних верхів понурих на нас летіли тіни,
Важкі, як самі гори, як месть сама голодні,
І волоклись тремтючи у притомлених ніг.
Униз котились хвилі, як гнилі домовини,
Місячні смуги-мари зірвалися з безодні,
Мов втоплеників руки чіплялись за моріг.

Мов з камінястих сходів зступали ми без слова
У царину фантомів, де завмирали рухи,
Втиснені у хао́с форм, сумерком розпростертий.
І засувалось млою життя єство й основа,
І затихали згуки земної завірюхи –
Блукала лиш трівога, друг невідступний смерти.

І наш дух вийшов в хвилю розпучної натуги
На стрічу дій будучих, незнаної трівоги,
І в прочуттях тернистих себе кровавив скрізь.
І хрест там на розпутті, а з него рваві смуги
Китайки облітали, що чиїсь руки вбогі,
Жебрущу мов надію, повісили колись.

[1901]
Tags: texts, ІУЛ
Subscribe

  • Про пошлість і меншовартість

    Вчергове довелося наштовхнутися на твердження: «Кожен, хто повторює твердження про "велику російську культуру", бере участь у війні на боці ворога».…

  • Местное

    Надписи города К.: апдейт 2011/2021. Рожи города К.: детская площадка в локдауне.

  • Було колись

    – Років з двадцять п’ять товчусь поміж земляками – знаю багато їх. І завсігди бачив одно: справа починається широко, тягнеться вузько і кінчається…

  • Post a new comment

    Error

    default userpic

    Your reply will be screened

    When you submit the form an invisible reCAPTCHA check will be performed.
    You must follow the Privacy Policy and Google Terms of use.
  • 0 comments