Що там не кажи, а передовим загоном українського модернізму були жінки (вибачайте, Іване Яковичу). І що? Уляна Кравченко (яку я не так давно цитував) на початку 1880-х виробляла дивовижні, як на тоді, поетичні штуки й не друкували їх десятиліттями, бо треба ж про народ, - а у 1920-х вже було запізно. Кобилянська – ну, тут все зрозуміло: між німецькою й українською версіями оповідання «Природа» – десять років. Кобринська: мислення виразно модерністське, а що з ним робити, не ясно.
І Катерина (Катря) Гриневичева: якщо її тепер і згадують (от, минулого року Винничук випустив добірку її прози), то як авторку оповідань про Першу світову й повістей із княжих часів. А на самому початку ХХ століття вона до всякого Олеся писала – й друкувала – дуже дивні вірші, які, мені здається, аналогів у тодішній українській поезії просто не мають.
От два із них, дивіться самі.
ВІЗИЯ СТРІЧІ
Нім сумерк мак ще кине на далечінь сю сину,
І міць мою розщипле в неумолимій дрожі,
Мов порохно безлисте,
Підношу чоло з пилу і в ясність твою лину,
Мов псальм текучий слізми, що стоїть на сторожі
Усіх руїн, о Христе!
Ось крізь вікно отверте щось шелестять левкої –
В очах їх блиск займаєсь від близьких лун заходу,
Блиск золотистий, хитрий –
З піль тягнуть аж до мене зітхання сонні твої,
В тиші лунає мірно гармон’я твого ходу,
Мов шепіт цитри.
Вечірний холод з трудом волочить довгі дими,
Мов мольби ті жебрачі, великі і безсловні,
Ген сіє по камінню – –
Земля ворушить лячно левадами зільними,
Тече студеним потом у скруті невимовній,
В незглубленім терпінню…
Виджу тебе крізь листя, як по смузі туману
Ідеш униз в задумі, на кий вандрівний спертий,
В хламиду приодітий –
Рукою слониш очі і в пустку сходиш скляну,
З висоти маєстату у королівство смерти,
Витязю сумовитий.
Полину против тебе у радіснім знесиллю,
Де тінь твоя тріпочесь, сповита в пестру ґльорію, –
Византийська ікона – –
Упаду в пил дороги, до ніг твоїх ся схилю,
Недужу душу мою словам твоїм отворю,
О славо ти Сіона.
Мій волос промінистий шнурами в’єсь, мов повій,
І непорочна одіж ушита на сю стрічу,
В білооблачні звої —
В долоні моїй мирра, мов в мушлі тій перловій,
Зерно за зерном ловить крізь блідість таємничу
Шелест левкої.
Кладеш спокійні пальці на жар моєї скрані
І усміхом цілуєш уста мої болючі
Від предовгої спеки –
Аж викарбутить місяць з небесної отхлані
Стать свою струпішілу і бліді кине лучі
На образ сей далекий…
І доси бачу в полі вузесеньку стежину,
Мов біла струна скрипки тремтить на роздорожжі
Те волокно сріблисте…
Підношу чоло з пилу і в ясність твою лину,
Мов псальм, текучий слізми, що стоїть на сторожі
Усіх руїн, о Христе!
[1902]
LASCIATE OGNI SPERANZA
Дарії Шухевичівній
Ми йшли колись у сумерк холодний і кровавий
І на рамена брали кождий сум придорожний,
Мов духи-паломники, що на Голгофту йдуть.
Плач смерек, вбитих громом, і крик трембіти ржавий,
Розпуку піль неплодних, бездомний туск трівожний
Ми взяли зі собою у сю болющу путь.
З скальних верхів понурих на нас летіли тіни,
Важкі, як самі гори, як месть сама голодні,
І волоклись тремтючи у притомлених ніг.
Униз котились хвилі, як гнилі домовини,
Місячні смуги-мари зірвалися з безодні,
Мов втоплеників руки чіплялись за моріг.
Мов з камінястих сходів зступали ми без слова
У царину фантомів, де завмирали рухи,
Втиснені у хао́с форм, сумерком розпростертий.
І засувалось млою життя єство й основа,
І затихали згуки земної завірюхи –
Блукала лиш трівога, друг невідступний смерти.
І наш дух вийшов в хвилю розпучної натуги
На стрічу дій будучих, незнаної трівоги,
І в прочуттях тернистих себе кровавив скрізь.
І хрест там на розпутті, а з него рваві смуги
Китайки облітали, що чиїсь руки вбогі,
Жебрущу мов надію, повісили колись.
[1901]
