Михаил Назаренко (petro_gulak) wrote,
Михаил Назаренко
petro_gulak

Знову про канони та жіночий канон зокрема. Лонгрід

«Нам нужна настоящая, серьезная, без расшаркиваний война канонов. Так дальше жить нельзя», – пише Андрій Костін (посутній пост у ФБ на матеріалі російської літератури, прочитайте).

Я, звісно, не можу не проектувати це на вітчизняний матеріал. Кілька тез, які вже неодноразово озвучувалися, але треба з цього щось і робити.

1. Сучасний канон української літератури, втілений, зокрема, у вишівських програмах, – це модифікований радянський канон, який є модифікованим народницьким. Тексти ХІХ-ХХ століть і досі потрапляють до нього за тематичними чи ідеологічними, а не естетичними ознаками.

2. Про що ми говоримо, коли йдеться про «естетичне» в каноні? Про те, що автор/ки суттєво вплинули на розвиток літератури та/або їхні тексти зберігають значення для сучасного читача. Тобто: (а) ми, філологи, бачимо, що із цього виросло; (б) нам, читачам, це цікаво, бо щось із того, як це зроблено (а не «про що» це написано), лишається актуальною літературною практикою. Пункти (а) і (б) можуть поєднуватись, а можуть і досить розбігатися (важливе, але не цікаве; цікаве, але ні на що не вплинуло й було забуте).

3. Про що ми говоримо, коли йдеться про «тематичне й ідеологічне» входження до канону? Актуалізація периферійних текстів або тих, що довгий час лишалися поза каноном, відбувається тому, що ми шукаємо в минулому те, що не подібне до вчорашнього мейнстриму. «Українці вміють не лише плакати, а й перемагати»; «українці вміють не лише смішити, але й розчулювати» (як доказ другої тези з’явилася «Маруся» Квітки-Основ’яненка – класичний приклад украй впливового, але примітивного і геть застарілого тексту; як приклад першої тези не так давно хтось згадував «Прапороносців» Гончара – лишаю це без коментарів).

4. Про що ми говоримо, коли йдеться про «інший канон»?

(а) «Нерадянський»: до нього хаотично й із різною мірою наближення до ядра канону потрапляють тексти, що існували в іншому історичному, географічному, політичному та, зрештою, естетичному просторі. «Чорна Рада», Юрій Косач, «Собор», Ігор Римарук – спеціально називаю тільки опубліковане ще за часів УРСР. (А міг би назвати й Стуса: боюся, що до канону він потрапив через «політику», а не «естетику», – тобто мученик важливіший за великого поета.) Насправді «Собор» і Нью-йоркська група не можуть існувати в одній площині (а «Диво» і НЙГ – можуть, попри всю ідеологічність роману Загребельного), і це означає, що нерадянська версія канону досі плинна. Скільки в ній пробілів, мало ким усвідомлюваних, написав Богдан Бойчук у дошкульній рецензії на антологію Віри Агеєвої «Українська мала проза XX століття» («Канон із переламаним хребтом»).

(б) «Жіночий канон»: тут та ж сама історія. Вигадуємо неіснуючий «український оригінал» російськомовної «Марусі» Марка Вовчка, аби увести її до літпроцесу 1870-х (де її ніколи й не було). Підносимо ранньофеміністичні тексти, не відрізняючи їхню політичну й естетичну вартість, вплив на думки і вплив на власне літературу. Як правило, оминаємо або хибно інтерпретуємо прото- чи ранньомодерністські інтенції письменниць (крім, звісно, Кобилянської та Лесі Українки, які канонізовані давно).

Обидва «інші канони», кінець кінцем, лишаються віддзеркаленнями народницько-радянського. Обидва – навіть на рівні honourable mentions – не включають принципово асистемні, дивні тексти й асистемних авторів (про напівзабуті міфопоетичні тексти Юрія Федьковича й Корнила Устияновича я мав нагоду писати; а чи багато в нас навіть не досліджень, а згадок про Володимира Стебельського, першого українського декадента?)

На виході: ми отримуємо набір авторів і текстів, які можуть обслуговувати (більш-менш неадекватно) наші сьогоднішні ідеологічні потреби. Для цього потрібно письменників або обскубувати, як курчат (Куліш), або просто не читати, або виховувати в читачах ту ж sensibility, з якої знущався ще Чехов («Что он говорит? Бла-а-родно?» – «Благородно» – «Брраво! Бла-а-родно. Браво!»). «Прапороносці» й «Палімпсести» можуть і мають бути присутні в історії літератури, але в актуальному каноні – тільки щось одне.

Тож війна канонів неминуча – а для цього потрібно, щоб ми, розпочинаючи атаку, усвідомлювали принципи побудови власного канону. Естетичні, не ідеологічні.

Nota bene: я зараз не кажу про принципи побудови нової історії літератури – це проблема тісно пов’язана, але окрема.
Tags: ІУЛ
Subscribe

  • После ясно-кристальных дней

    Я зажег на горах красный факел войны. Разгораяся лижут лазурность огни. Неужели опять для меня суждены Эти звонкие, ясно-кристальные дни? (Гумилев,…

  • Current mood

    Сова-Диоген. Чувствую себя совой-Диогеном.

  • Про пошлість і меншовартість

    Вчергове довелося наштовхнутися на твердження: «Кожен, хто повторює твердження про "велику російську культуру", бере участь у війні на боці ворога».…

  • Post a new comment

    Error

    default userpic

    Your reply will be screened

    When you submit the form an invisible reCAPTCHA check will be performed.
    You must follow the Privacy Policy and Google Terms of use.
  • 5 comments