«…всі знають і повторюють, що Леся Українка є один з найкращих наших письменників старого часу, всі засвоїли собі думку, що от були в нас письменники — вузькі етнографи, а потім з'явилися Леся Українка й Коцюбинський та вивели письменство наше на ширший шлях світових психологичних тем. Але як же мало з тих, хто це знає й повторює, говорить це не з чужого голосу, а на підставі власних художніх вражінь. І справдилися старі слова, здається, Лесінга: „Хто не похвалить Клопштока? але хто читав його?” Проте Клопштока здано до архіву тому, що він класик, а класиків же не читає ніхто. Леся Українка хоч, гадаємо, теж класик нашого письменства, але доля цього класика особлива. В ньому році буде 10 років, як Лесі Українки вже нема, а вона ще не зробила творами своїми й малої частини того, що повинна була зробити, вона ще не увійшла в нашу культуру, ми ще не пережили й не передумали її, як слід. І тому справжня й свідома популярність Лесі Українки — в майбутньому».
(Червоний шлях, 1923, № 2, с. 292)
