Наближається ювілей Миколи Зерова (130 років), тож я буду найближчі дні про це нагадувати.
Відомо, що у Зерова були досить напружені стосунки з Семенком; ще краще відомо, що Підмогильний зобразив М.К. у «Місті» як досить несимпатичного Михайла Світозарова, «найголовнішого критика».
У сучукрлітпроцесі й не за таке чуби тріщать – а що зробив Зеров? До своєї хрестоматії-«декламатора» «Слово» (1923) – тієї самої, де рекомендується читати з естради Гомера, – він увів (хороші) поезії Семенка, і той образився, чому саме ті, а не новіші, революційні. А до другого видання («Сяйво», 1929) Зеров включив і уривок із «Міста» – не про себе, звісно.
Тобто: ви собі там божеволійте, конайте, а що таке «історія літератури», визначаю тут я. (Що Зеров прямим текстом написав у відповіді на памфлет Якова Савченка. І він мав на це право.)
