Михаил Назаренко (petro_gulak) wrote,
Михаил Назаренко
petro_gulak

"Собор" і стиль

Є книжки хороші, є книжки важливі (інколи це навіть одні й ті ж самі твори), а є не хороші й не важливі, але з певних причин помітні: як-от «Собор» Гончара.
1968 року Іван Кошелівець надрукував у «Сучасності», №№ 8-9, блискучу статтю про цей роман (і саме її, а не апологетичний есей Сверстюка слід уводити до філологічних програм). Я давно обіцяв навести звідти цитати, актуальні й для нашого часу. Ось вони:

«…нашій літературі й раніше не бракувало нахилу до велерічивости, але ніколи ця хвороба не досягала таких розмірів, щоб тотально посідати весь організм літератури, як це розвинулося за п’ятдесятиліття радянського періоду. Наче б за неписаним законом кожен автор мусить обов’язково певну частину площі прозового утвору відвести на пейзажі, внутрішні монологи самого автора й персонажів, нудні й статичні, підбиті псевдофілософічним змістом, якого либонь же й взагалі немає. Навіть на означення дій і явищ, які можна назвати одним точним словом, «добрий тон» вимагає вживати не це слово, а обхідний опис купою “красних” слів, які називають “художніми засобами”.
Це так усоталося в свідомість радянського літератора, що слово зазнало девальвації, і якби хтось почав писати без цих аксесуарів, вживаючи слово в його точній функції, його відмовилися б розуміти».
[Про твердження Гончара, що «проза мусить бути поетичною».] «Та ні ж бо! […] Їй, якщо мова про українську прозу, можна бути поетичною лише у виняткових випадках, коли з’являються поети в прозі, як Яновський і Довженко. Але ж їх після Гоголя й було тільки два. Поза цими винятками проза мусить бути прозою: без пейзажів (хотілося б бачити хоч один український роман без т. зв. “художніх описів природи”) і нудної філософії, сумнівна вартість якої надолужується високим “штилем”. […]
Ось приклади з “Собору”. Вірунька працює кранівницею в ливарному цеху. Замість так чи подібно й сказати, Гончар у відповідности до теорії “поетичности” прози, висловлюється “поетично”: “Мов королева, возсідає там Вірунька десь аж у піднебессі цеху, десь там торкає пальчиками залізну гриву свого велетня крана, і він, покірний найменшому її порухові, пересувається, куди треба...” і т. д., фраза ще далеко не закінчена. […]
Високий “штиль”, як і згадуваний попередньо сантименталізм, теж один з засобів компенсувати відсутність чи фальш змісту вишуканою багатослівністю. […] Хай би Гончар сказав просто, що сталевар Іван по закінченні робочої зміни ще ходить ніч у заводському патрулі, доглядаючи громадського порядку: йому закинули б брак “художніх засобів”, бо ж не видно, чи ходить Іван з ентузіязмом. Тому треба написати так, як ніби бачить жінка свого Івана в ролі дружинника: “...гордість жене її в парк, душевну має насолоду дивитись, як Іван з червоною пов’язкою на рукаві, суворий та грізний, веде свій заводський патруль”. Це вже “художньо”.
Стиль зобов’язує, і раз узявши цей регістр, авторові доводиться триматися його як у власній мові, так і в мові персонажів. Студент Баглай каже до Віруньки: “Зрештою, що на цій грішній землі людині ще залишається, крім усмішки неба та ласки сонця?”»

[Який висновок ми з цього можемо зробити, пані та панове? Бережіть собори душ своїх і не пишіть про собори душ своїх.]
Tags: ІУЛ
Subscribe

  • Лектор готовий

    Мені було дуже цікаво прочитати курс лекцій «ХХ століття: канон і поза каноном» у "Dom Майстер Клас", і я вдячний усім, хто дивився лекції та…

  • Кажинный раз на этом самом месте

    Ольга Седакова: "М.Л.Гаспаров обычно отвечал без малейшего промедления - и при этом такими фразами, которые как будто не должны были бы успеть…

  • Бобе майсес

    Сто лет этот мультфильм не пересматривал. "И ребе сказал ему: - А как же!.."

  • Post a new comment

    Error

    default userpic

    Your reply will be screened

    When you submit the form an invisible reCAPTCHA check will be performed.
    You must follow the Privacy Policy and Google Terms of use.
  • 3 comments