І що ж ми тут бачимо – ми, тобто ті, хто знається на українській та російській літературах? Почасти банальності (так, Чехов читав «Кобзаря»). Почасти безпідставні фантазії (в сюжет чеховської «Чайки» «зашито алюзію» на «Чайку» мазепинську, о боже). Почасти невігластво («іншої художньої мови для драми з життя акторів, ніж виробили "малороси", російський театр натоді ще не мав, її ще треба було створити...» – отак от беремо і викреслюємо драми Островського, а заодно приплітаємо якісь неіснуючі алюзії на «Талан» Старицького). І ще невігластво (по Руданському та Свидницькому нібито проїхався катком валуєвський циркуляр; ні, все було значно складніше, але в чорно-білій картині світу «складніше» не буває). Почасти – фігури умовчання (ставлення Чехова до українофілів було, м’яко кажучи, неоднозначним). І, звісно, наскрізний апломб – от ніхто про це не знав, а я-от знову влізаю в танк і віщаю на всіх радіохвилях.
Втім, як фахівець із двох літератур, про які пише Забужко, я можу твердити: про Чехова вона знає дещо більше, ніж Янукович. Це головна чеснота її тексту.
Доводиться знову повторити: наразі Забужко – шкідливе явище в українській культурі. Бо якщо можна з такою безапеліційністю верзти казна-що і вважатися одним із інтелектуальних лідерів – це означає, що суспільство радо приймає саме такий стандарт гуманітарної та суспільної думки. Інтелектуальна – а отже, в підсумку, й моральна нечесність таким чином унормовується. І це – значно гірше, ніж той простий факт, що Забужко – дипломований невіглас із примітивним совковим мисленням.
А тепер – рахуємо захоплені рецензії на блискучу нову книжку нашої онуки Прометея.
