– Але ж ви знаєте, що цензура забороня всяку популярно-наукову книжку.
– А чого ж сиділи дурно тоді, як не забороняла? Чом не наготували книжок тоді? Тепер би вони були! І може, якби ми їх мали, то цензура й не забороняла б нових. Чому ж цього не було? Чому? Через ледарство, через недбальство!..
Шкляренко казав палко, голосно, за малим не кричучи, і в його тремтячому голосі чути було злі сльози. (...)
– Ви все звертаєте на нас самих, так, немовби тільки ми самі й винні у всьому; ви не хочете нічого класти на утиски… – почав Марко.
– Утиски? – перепинив Шклярєнко. – Що ж про їх балакати? Утиски істніють – хто ж скаже, що ні. Але я тільки кажу от що: істніють утиски. Маючи се на увазі, ми повинні були б робити отак і отак, вдесятеро побільшуючи свою щирість. А ми робимо отак і отак! От і все! Я утиски признаю, од їх починаю, завсігди їх маю на бачности, – тим-то й вимагаю од української інтелігенції більшого, ніж вона дає!
Шкляренко нервово заходив по хаті, кусаючи губи.
– Знаєте, – промовив він, трохи заспокоївшись, – оце лежу я иноді вночі та й думаю: Господи, сотвори чудо! Бо тільки так і може що зробитися.
(Борис Грінченко. Соняшний промінь. 1890)
