April 18th, 2014

... and the Bookman

Сергій Жадан. Із книги "Вогнепальні й ножові"

Вони сіли за стіл, накритий на всіх,
поскидавши шкірянки й важкі піджаки.
Відімкнули мобільники, поклавши їх
біля себе, на стіл, де темніли пляшки.

Охорона вийшла. Й свіжа імла
за вікном стояла, як океан,
і торкалася вікон густого тепла,
мов жіночі пальці відкритих ран.

Він усім наливав, хто сидів за столом.
Наливав по вінця, як самому собі.
І токайські вина, ямайський ром
відбивали світел вогні голубі.

Наливав і думав: коли тепер
ми іще зберемось без жодних справ?
Ще усі живі й ніхто не помер.
Я їх сам знаходив і вибирав.

Я їх сам кришував і сам боронив,
я їх вів за собою крізь морок і страх,
я тримався за них і дбав про них,
і запалював сонце на їх прапорах.

Молоді й веселі, неголені й злі,
вони правлять світ, як я їх учив.
Я їх знаю всіх, хто при цьому столі
глушить ром і мадеру, яка гірчить.

Я підтримую кожного словом своїм,
я дарую впевненість та благодать,
я годую їх і наливаю їм.
Але хто із них усіх мене здасть?

Хто та сука, яка мене закладе?
Хто прикличе зраду на цей поріг?
Хто зламає слова осердя тверде
й підведе під мінтовські волини всіх?

...Наймолодший із них, із рубцем на щоці,
той, що паленим джином запивав кокаїн,
нервував за столом, як усі курці,
що не можуть курити свій нікотин,

і кричав йому: бос, ну що за діла?
Ми усіх порвемо, нам підкаже шлях
наша вдача, яка нас завжди вела,
наша зброя і кулі в наших тілах!

Але він наливав йому і говорив:
кожна вдача рано чи пізно мина.
Ти їм перший зілл’єш, як натиснуть згори,
всі рахунки, адреси та імена.

Й молодий мовчав, не маючи слів,
й задивлявся у вугільну мертву пітьму,
забуваючи все, що він тут наплів,
й що усі перед тим наплели йому.

...За вікном унизу протікала ріка,
віддаляючи їхні співи і плач.
І вогонь від далекого маяка
золотив покрівлі сусідніх дач,

золотив оливкове чорне гілля,
золотив машин тоноване скло,
золотив усе, що дала земля,
золотив усе, що буде й було,

їхні рухи і погляди, їхні слова,
всі навколишні стіни, дерева, мости.
Бо нічого не зміниться, і тільки трава
буде кожного року інакше рости.

Охорона стояла коло дверей,
насторожена і перемучена вже,
і дивилась на тіні між теплих дерев,
розуміючи, кого стереже.

Ті, в кімнаті, скінчивши свою сівбу,
добивали зі столу останні пляшки,
й, увімкнувши кожен свою трубу,
рахували пропущені за ніч дзвінки.

Й на плечах їхніх німби, прозорі, як сіль,
вже запалювалися, мов аварійні вогні,
щоби їх помітно було звідусіль -
серед тиші, в тумані, на глибині.
... and the Bookman

R.I.P.

...дождь наконец кончился и воцарилось безмолвие, глубокая и таинственная тишина, блаженное состояние совершенства, наверно, очень похожее на смерть. А потом послышались шаги в галерее, послышался голос, ясный и полный жизни. Свежий ветерок подергал дверь, скрипнул в замке, и что-то твердое и быстрое - может быть, зрелый плод - упало на дно бассейна в нашем патио. В воздухе угадывалось присутствие невидимого существа, улыбающегося в темноте.
... and the Bookman

В условиях, приближенных к мордорским

Джон с Элис и их адвокаты вели себя абсолютно разумно, но Ричарду казалось, что городской совет хоббитов составляет проект резолюции, где первый и основной пункт – потребовать извинений от назгулов.
(Нил Стивенсон. REAMDE)
... and the Bookman

Освобождение

За глубокой ночью истязаний, подлых издевок и покиваний, для всех этих нищих духом виднелось царство лучей и свободы...
С своей стороны, и Порфирий Владимирыч, с не меньшею аккуратностью, с молодых ногтей чтил "святые дни", но чтил исключительно с обрядной стороны, как истый идолопоклонник. Каждогодно, накануне великой пятницы, он приглашал батюшку, выслушивал евангельское сказание, вздыхал, воздевал руки, стукался лбом в землю, отмечал на свече восковыми катышками число прочитанных евангелий и все-таки ровно ничего не понимал. И только теперь, когда Аннинька разбудила в нем сознание "умертвий", он понял впервые, что в этом сказании идет речь о какой-то неслыханной неправде, совершившей кровавый суд над Истиной...
- Всех простил! - вслух говорил он сам с собою, - не только тех, которые тогда напоили его оцтом с желчью, но и тех, которые и после, вот теперь, и впредь, во веки веков будут подносить к его губам оцет, смешанный с желчью... Ужасно! ах, это ужасно!


Щедрина трудно сделать более мрачным, чем он есть, но можно: во МХАТовской постановке "Головлевых" (2005), где главную роль потрясающе сыграл Евгений Миронов, Иудушка плюет в темные небеса и, не каясь, выклянчивает у Бога прощение.
Гончаров в свое время (еще прежде чем роман был дописан) уверял Щедрина, что Иудушка может только дойти до крайней степени гадости и мерзости, но совесть в нем не проснется никогда. Понятно, почему сейчас многих тянет согласиться с Гончаровым - однако великому скептику Щедрину все-таки виднее.
Но, как мы помним, всё равно было поздно - для всех.