October 4th, 2018

The Bad

Катерина Калитко. Земля Загублених



Я не такий вже знавець сучасної української прози – читаю її дуже вибірково, – але от з лауреатами наших літературних премій мені якось не щастить. За поодинокими винятками (і звуть його Жадан; плюс іще пара імен) нагороджені книжки мені або не дуже подобаються («Фелікс Австрія»), або дуже не подобаються («Забуття»).

Так само – зі збіркою/циклом Катерини Калитко «Земля Загублених, або Маленькі страшні казки» (ВСЛ, 2017).

Перші оповідання – нібито фентезі, потім реалізм, не зовсім реалізм, магічний реалізм, і до «нібито фентезі» ми повертаємося наприкінці.

Це, звісно, «проза поета» – в тому сенсі, що лейтмотиви важливіші за сюжет, а сюжет час від часу перетворюється на набір картинок, яких би вистачило на вірш, але надто мало для оповідання, бо, врешті, причиново-наслідкові зв’язки і хоч якусь психологічну достовірність ніхто не відміняв (тобто Калитко НЕ постулює, що працює без них).

Як годиться, найменш достовірним виявляється фентезі, бо всі ж знають – там можна бозна що вигадувати, це ж фентезі. Дрібна деталь, яка наочно свідчить, що Калитко не бачить, про що пише – принаймні, не бачить у русі. Водоноси, які вдвох добувають воду для всього міста, що в облозі, щодня «стирають кров із долонь». Про робочі рукавиці не чули? Що б вже на другий день лишилось від цих долонь? (І так далі, до найвищого рівня: чому героїня зраджує своє місто? Бо. І ви в це або вірите, або ні. Я не повірив ані на сторінку.) «Щойно тінь на циферблаті сонячного годинника зробить ще один ривок…» – ні, звісно, у фентезі сонце може ходити і ривками, але Калитко це не мала на увазі. Просто – ну, красиво ж сказано! Сенсу нема, але менше з тим. «В нього слух військового перекладача — морська анемона, що ніколи не спить і вихоплює на льоту планктон випадкових звуків» (хто летить? анемона? планктон?).

У давні-давні часи в «Сучасності», ще емігрантській, була стаття про «Собор» Гончара з риторичним питанням: ну хто, хто переконав українських письменників, що обов’язково треба писати «красиво» і «метафорично»?!

Багато казали, що це книжка про війну. Точніше сказати, це книжка про викривлену, змучену, зґвалтовану, queer’ну тілесність – і війна є лише одним із знарядь цього зґвалтування. На жаль, якраз тілесні, плотські стосунки Калитко пише найгірше. «Навіть не уявляла, що я така глибока, глибша за наші священні колодязі, глибока, як [озеро] Кам’яне Око. А він, коли всередині, слизький, як роздушена слива, що виковзнула зі шкірки, і ніби геть маленький у мене в руках, ніби от-от випаде й загубиться. Я не вміла відчувати себе такою». То краще й не треба. До рівня Василя Шкляра Калитко все одно не підніметься.

Навіть у тих випадках, коли Калитко майже-майже вдається написати пристойне оповідання, вона вичікує до останнього речення, аби зіпсувати текст – там недоладним фройдизмом, тут нав’язливою символічністю. Якщо на останній сторінці героїня живе з чоловіком, який називає себе Адамом, то яким буде останній рядок? Правильно: «в нас народяться близнята».

Це не так погано, як «Забуття» чи «Баборня». Але це погано. Розголос навколо «Землі Загублених» засмучує мене ще більше, ніж сама книжка.
... and the Bookman

Tempora mutantur

Муза, воскликнем мы: — Киев хорош.
В Киеве — будто в Париже,
Многое, если сумеешь, найдешь.
Цены, пожалуй, не ниже.

(Леонід Глібов, 1876)