September 12th, 2019

The Bad

Текстологія-1989

Після сьогоднішньої презентації чудової монографії Олеся Федорука про текстологію «Чорної Ради» – один наочний приклад того, як кастрували нашу літературу і як це ідеологічно підтримувала наша філологія.

1929 року журнал «Літературний ярмарок» опублікував оповідання Івана Сенченка «Фесько Андибер». Твір наскрізно ігровий і пародійний: і героя названо на честь персонажа думи, і дружина його – Наталка Полтавка («Ця бідолашна дівчина, виспівавши усі пісні й не дочекавшись Петра, зрештою вирішила спокійно віддати свої руки і серце нашому герою»), і взагалі там все таке бароково-гоголівське.

А значно пізніше, на початку 1970-х, битий життям Сенченко це оповідання переписав і перевидав. Андибер перетворився на Кандибу, Полтавка стала просто Наталкою (і процитований уривок зник)…

У версії 1929 року Наталка вдивлялася в дзеркало (явний омаж гоголівській Оксані): «І, щоб заспокоїтись і трішки охолонути, вона прикладалась навперемінку то губками, то щічками до холодного дзеркальця — саме туди, де рожевіли губки і де... Ах, невдячне, холодне скло! Воно ось несподівано підстрибнуло в руках, кинуло моторні зайчики у всі кутки хати та, дзенькнувши об долівку, розлетілось на маленькі скалочки. Тоді Наталка, налякана й засоромлена, легко і спритно кинулась на жадану зустріч Феськові».

Редакція 1973 року: «В сінях біля дверей заторготіло. Наталка швидко обернулась назустріч Феськові». Тобто зникло все, задля чого все й писалося.

А 1989 року (1989-го!) текстолог пояснює нам, дурням, що все це сприяло «досягненню ідейно-художньої виразності»; «виключаються великі масиви тексту, які робили маловиразною не тільки художню, а й смислову частину розповіді; вони ж, у другій редакції, заміняються автором короткими, точнішими абзацами».

Я не кажу, що вся українська радянська текстологія була саме такою, – це було б неправдою. Але деградація нашої філології від 1930-х років не могла не породити саме таку, сказати б, роботу з джерелами.

(Днями довелося прочитати в ФБ, що _справжній_, високохудожній постмодернізм – це «Чорний Ворон» і «Записки українського самашедшого», а не то шо всяке Бу-Ба-Бу. Так, це теж привіт з умовного 1989 року. Вони поруч із нами.)