November 27th, 2019

... and the Bookman

Володимир Самійленко (1864 – 1925)

Сейчас его если и помнят, то как автора «Вечірньої пісні» («Тихесенький вечір на землю спадає…») или, в лучшем случае, неумирающей сатиры «На печі» («Ще стоїть Україна! Не вмерла вона / І вмирати не має охоти: / Кожна піч українська – фортеця міцна, / Там на чатах лежать патріоти»). Сатиры у него хватало – главным образом, в формах российской юмористической поэзии конца XIX века; лирика и драматургия тоже остались в своем времени – но, по крайней мере, видно, что́ он пытался делать: то же, что одновременно с ним Леся Українка (перечитайте его «Чураївну» [1894] как черновик Лесиных драм), – но не мог отойти от народнической поэтики и идеологии так далеко, как она.
А чувство юмора и чувство языка у него были отличные. Вот отрывок из его «Оди індику» (1886) – такая совсем поздняя котляревщина:

О, Музо, заспівай індика,
Найкращу птицю над всіма,
Його хвала така велика,
Що висловити – слів нема.
Його ім’я повсюди знане,
Його моторність поважана,
Його звичайність мила всім.
Співаєм ми тебе, індиче,
Тобі хвала найбільша личе,
Тобі кадильний личить дим!

Кому індик єсть невідомий,
Сей ісполін поміж курьми?
Кому з людей він не знайомий?
Кому?.. кому, не знаєм ми.
Краї далекі Деміївки,
Лук'янівки і Куренівки
Твою всю славу не вмістять.
Аж від Подола до вокзала
Про тебе слава загукала,
Й твоє ім’я усі твердять.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

(«Гиндик» – прізвисько студента-математика Віктора Ігнатовича, приятеля Самійленка.)

turkey
... and the Bookman

А от іще Володимир Самійленко

Фейсбуком знову ходять почвари, які шукають десь в історії ідеальну, щиру і народну українську мову й відкидають усіх, хто їхньому сферичному ідеалу не відповідає (ну, там, Франка чи Коцюбинського). Тож безсмертними геніями і носіями мови залишаються Марко Вовчок і Нечуй-Левіцький. Той самий Нечуй, який так формулював естетичну програму цілої української літератури:

«Для літератури взорцем книжного язика повинен бути іменно язик сільської баби, з її синтаксисом… В основі поетичного книжного язика повинен лягти язик народної пісні, так щоб вірші поета були зовсім похожі на вірші народної пісні».

На щастя, сам він цих принципів переважно не дотримувався.

А Самійленко ще сто тридцять років тому побачив, кому потрібна ТАКА українська мова і хто це використає. В одному з його оповідань цензор складає проєкт «Кілька уваг про те, як найшвидше приборкати й забити українське письменство».

«§ 2. …Треба вимагати від авторів, щоб уживали тільки такі слова й речення, котрі будуть узнані за вповні народні, рукописи, що мають у собі роблені слова і речення, забороняти. А для того, щоб мотиви заборони здавались авторам безсторонніми, то учредити при комітеті сільську бабу, що не читала ніколи Старицького, аби вона під страхом кари доводила штучність тих слів і речень, які пану цензорові забажається узнати такими».

А оскільки мені байдуже, хто саме цензуруватиме українську літературу, – до біса сільську бабу з її синтаксисом! До біса ідеальну літературну мову «для домашнього вжитку»! Я не хочу пишатися, я філолог, я хочу працювати з живими текстами (навіть якщо їм півтори сотні років), а не з «літературою, в якій є Логос»!