January 18th, 2020

The Bad

Без коментарів

Як виродилась традиція коментування вже наприкінці доби УРСР (і досі, за великим рахунком, не відновилась).
З одного видання 1988 року:
«Ianyier [sic!] – січень (лат.)».
«Лютого день 26-й – день народження Т. Шевченка за старим стилем».
«Отверзи двері покаянні! – парафраза біблійного вислову: “І відчинив двері неба” (Псалтир, LXXVII, 23).
«Зігурат – місце на двох, дім».
Коментатор – Валерій Шевчук, між іншим.
... and the Bookman

Українська «Антологія Спун-Рівер»

Коли читаєш українську літературу, час від часу трапляються несподівані знахідки. А інколи – дуже несподівані знахідки.

Був такий український письменник – Микола Чернявський (1867–1938), поет і прозаїк. Абсолютно середній, як температура в палаті. Він завжди писав те, що писали й інші – чи то оповідання про лиху долю народу, чи то претензійні алегоричні замальовки, – гірше, ніж інші, але не так щоб зовсім жахливо. Середньо. У 1927–1931 роках він видав зібрання творів – аж десять томів, п’ять – прози і п’ять – поезій.

Статті 54-10 і 54-11 УК УРСР. Розстріляний.

І от на останніх сторінках останнього тому його творів надруковано цикл «З долини забуття», зовсім не схожий на все інше, що він писав. У передмові Чернявський твердить, що впродовж майже тридцяти років (1901–1928) він збирав на українських кладовищах епітафії й завіршовував їх. Так утворилося те, що Чернявський назвав «цвинтарною антологією»: він в міру свого таланту майже випадково зробив те, що, наскільки мені відомо, не має аналогів в постбароковій українській літературі – й справді найближче стоїть до книжки Едґара Лі Мастерса (який, звісно, на відміну від Чернявського, свідомий модерніст, верлібрист і т. д.).

Здається, цикл Чернявського так і не передруковували – тож ось уривки з нього. Їх досить багато, бо їхній ефект – кумулятивний.

Collapse )
... and the Bookman

Кружки и стрелы

А от іще Чернявський. Уривок із поеми «Пан Падура» (1888, опубл. у «ЛНВ», 1901). Зараз це видається дуже кривим дзеркалом зрозуміло чого, написаного через шістдесят років.

Було зимою:
Завія вила,
Холодним снігом
У вікна била.
У спочивальні
Свіча горіла,
На ліжку пані
Бліда сиділа.
Як з воску злита,
Вона сиділа,
На пана сумно
В журбі гляділа.
. . . . . . . .
І він неждано
Схилив коліна…
І то велика
Була хвилина!