Михаил Назаренко (petro_gulak) wrote,
Михаил Назаренко
petro_gulak

Игры патриотов

Я давно замечаю, что мои мнения не нравятся двум категориям людей: "российским патриотам" и "українським патріотам" (кавычки в обоих случаях намеренны).
Сегодня знакомят меня с мужчиной средне-пожилых лет, он слышит мою фамилию и приходит в страшное волнение.
- Назаренко? Це ТОЙ САМИЙ Назаренко?
Что-то в его голосе подсказало мне, что комплиментов я не услышу.
И не услышал.
Оказалось, что визави (Микола Тимошик, зав.каф. Института журналистики) многие годы пропагандирует и издает сочинения Ивана Огиенко, известного деятеля украинской культуры прошлого века. Три с половиной года назад я отрецензировал первые тома собрания сочинений Огиенко ("Українська культура" и "Тарас Шевченко"), причем не весьма лестно для самого автора и его издателя.
Три с половиной года господин Тимошик жил одной мечтой - увидеть господина Назаренко и "за горло его подержать". Он хотел найти телефон Назаренко (не нашел), хотел писать статью-опровержение в "Літературну Україну" (не написал). И вот наконец-то!..
В общем, я узнал о своей давней рецензии много интересного. Я узнал, что она "гидотна" (мерзкая), что я смыкаюсь с авторами отвратительной академической "Истории украинской культуры", которые тоже ругают Огиенко, а сами-то, сами даже не упоминают "Влесову книгу"! Я узнал, что нельзя замахиваться на таких титанов; что всё нужно воспринимать и оценивать в контексте; что Огиенко СТОЛЬКО сделал для украинской культуры... И еще! Своих студентов Тимошик учит "трём П": Профессионализм, Порядочность, Патриотизм, и если с первым у меня всё нормально (о! вот и комплимент), то второе и третье отсутствуют напрочь. Более того: он дает мою рецензию студентам, чтобы они учились, как не надо писать! И как он был поражен, узнав, что я преподаю в национальном – национальном! – университете...
("- Вы совершенно отвратительны!..
Кон был польщен. Он всю жизнь страдал от неудовлетворенной жажды совершенства".
- Ромен Гари.)
И вот, я позволяю себе порочить славное имя!.. в то время, когда!.. газеты, купленные Тель-Авивом и Москвой!.. а докторскую диссертацию Тимошика год держали в ВАКе!.. а в Киеве никак не хотят переименовать какую-нибудь улицу в честь Огиенко!

А я слушал и молчал.

Под катом - та самая рецензия. Судите сами; а моё понимание патриотизма за три с половиной года не изменилось.


УКРАЇНА - БЕЗ МОСКВИ!
ОГІЄНКО І. Українська культура. - К.: Наша культура і наука, 2002. - 342 с. (о)


Фундація імені митрополита Іларіона (Огієнка) узялася видавати його твори - завдання благородне й корисне. Другим випуском серії "Зарубіжні першодруки" стала "Українська культура", "курс, читаний в Українськім народнім університеті". Дата першого видання - 1918-й рік. Великий і страшний, як казав один киянин.
Не зовсім, щоправда, зрозуміло, чому книжка потрапила до "зарубіжних першодруків", бо друкована була вона у Києві, і це вже третє українське перевидання з 1991 року - виправлене, доповнене апологетичною (тобто - не аналітичною) передмовою. Невелика, приємна для споглядання книжка. Для читання ж... цікава в кількох сенсах.
Авторам редакційного вступу видається "дещо несподіваною і несправедливою" оцінка Огієнкових лекцій в новітній "Історії української культури" як полемічної й виразно політизованої праці.
І справді - політизована. Або, краще сказати, навчальний посібник із політичним надзавданням - не розглянути й систематизувати, але довести, роз'яснити і втовкмачити. Нагадую: 1918-й рік. "У який бік життя не поглянемо, скрізь побачимо, як оригінально, своєрідно складав свою культуру народ український..." А який народ в цьому був не оригінальним? "В самій мові нашій одбився дух нашого народу, по коренях слів можна довідуватись і про культуру нашу". А якої культури це не стосується? Прикладом є слово "дружина", тобто друг своєму чоловікові, - як бачите, Мокій Мазайло цитував Огієнка дослівно (дядько Тарас теж). Тільки десятиліття минуло між з'явою "Української культури" і п'єсою Куліша - і подібні тексти вже неможливо було сприймати без іронії. Ідея стає банальною... отже - перемагає?!
На жаль, Огієнко захищав не те, що треба, і не так, як треба. Перш за все, власне українській культурі він приділяє дуже мало уваги (порівняйте хоча б із лекціями за редакцією Дмитра Антоновича, 1940). Йому вистачає дванадцяти сторінок малого формату аби покінчити з усією культурою XIX століття. Більша ж частина книжки присвячена з'ясуванню стосунків з москалями.
Звичайно, цікаво, що саме під українським впливом в Московії почали нумерувати сторінки, друкувати слова осібно, а не злито, та ставити знак переносу слів. Але це ще не доказ того, що самостійна українська культура справді існує (для людини з імперським мисленням це радше доказ зворотного). І дарма анотація запевняє, що книжка допоможе позбутися "принизливого комплексу меншовартості", - саме так цей комплекс і виникає.
В університетському Кабінеті шевченкознавства років п'ять тому висіла - а може, і зараз висить дошка зі словами: "Мій народ знає і любить творчість Тараса Шевченка. Поль Робсон". "Негры преклонных годов", які вивчають по черзі Леніна і Шевченка, - це, звичайно, абсурд, але не більший, ніж розгляд вітчизняної культури з точки зору її стосунків з братнім чи не дуже братнім сусідом. Зрозуміло, чому 1918-го року наука перетворювалася на патріотизм. Але справа в тому, що й сьогодні вона не вийшла на зворотній шлях. Важко звикнути до того, що наша культура є самодостатньою - не замкненою, але самодостатньою.
Якщо розділ про пісні починається зі слів "Були часи, коли в пісні нашій кохалася навіть Москва"; якщо, згадуючи українську Церкву, треба додавати, що вона "дуже одрізнялась од церкви московської"; якщо українці "вкрили все московське царство"; якщо кожну дрібницю нашого життя треба порівнювати з Москвою, згадувати про те, як Москва придушувала чи Москва захоплювалася - тоді немає України. Якщо велич Шевченка лише в тому, що він не любив Миколу I і тужив за козацькими часами, - немає Шевченка. Якщо українська культура тільки тим і переймалася, аби вплинути на російську, вона є частиною російської. Хоч які б визвольні змагання не відбувалися у минулому чи майбутньому.
Нащо зневага до "богобоязливої Москви, що готова була муки приймати" за єдиний аз, коли Іван Вишенський, "наш славнозвісний полеміст", "автор багатьох творів, перейнятих великим натхненням", ладен був за той-таки аз померти? Нащо перелік джерел та вчені посилання, коли наводяться "гнівні слова" Полуботка до Петра І з невеликою приміткою: "Більшість дослідників вважають промову Полуботкову апокрифічною"?
Припустимо, що українська культура у 1918-му році жила за воєнним станом (не Україна, а саме культура). Припустимо. Але й у 2002-му редакційна передмова твердить, що "бій [Огієнка] за українську Україну триває". Надзвичайний стан, комендантські години, крок убік карається розстрілом.
Досить. Багнети в землю. Був в'єтнамський синдром, був афганський синдром, тепер час лікуватись від українського. Хай негри люблять Шевченка - новий "Кобзар" від цього не з'явиться.

(с) Михайло Назаренко, 2002
(с) "Книжник-review", 2002
Tags: private, ruthenia
Subscribe

  • (no subject)

    Богдан-Ігор Антонич, 1936: Молитва за поворот ластівок. Молитва за врожай вівса. Молитва за милосердя для павуків. Молитва за прощення для змій.…

  • Эпитома Платонова

    Баю-баю, Машенька, Тихое сердечко, Проживешь ты страшненько И сгоришь, как свечка... 1921 (А. Платонов. Сочинения. Т. 1. М.: ИМЛИ РАН, 2004.)

  • Великолепный Плятт

    "Анна на шее" и "О любви".

  • Post a new comment

    Error

    default userpic

    Your reply will be screened

    When you submit the form an invisible reCAPTCHA check will be performed.
    You must follow the Privacy Policy and Google Terms of use.
  • 13 comments

  • (no subject)

    Богдан-Ігор Антонич, 1936: Молитва за поворот ластівок. Молитва за врожай вівса. Молитва за милосердя для павуків. Молитва за прощення для змій.…

  • Эпитома Платонова

    Баю-баю, Машенька, Тихое сердечко, Проживешь ты страшненько И сгоришь, как свечка... 1921 (А. Платонов. Сочинения. Т. 1. М.: ИМЛИ РАН, 2004.)

  • Великолепный Плятт

    "Анна на шее" и "О любви".