Михаил Назаренко (petro_gulak) wrote,
Михаил Назаренко
petro_gulak

Но сначала они скажут "Уф!"

Я наконец-то Поставил Последнюю Точку в книге, которая вчерне была закончена еще полтора года назад.
"Поховання на могилі (Шевченко, якого знали)" - самое полное собрание легенд и преданий о поэте. 19 авторских листов, не считая иллюстраций. Получилось, по-моему, целостно и даже отчасти концептуально.
В киевские и питерские архивы я (еще) не заглядывал и работал только с опубликованными текстами. Некоторые дореволюционные издания (в том числе украинские) добыть так и не удалось. Я далек от мысли, что мои френды почитывают на сон грядущий "Полтавские епархиальные ведомости" или "Приазовский край", но если вдруг вам встретятся эти издания, был бы признателен за копирование и пересылку материалов о Шевченко.

Библиотека западной полосы России. - Т. 1. - 1880.
"Немой юбилей". - К., 1914. - С. 5-6.
Биржевые ведомости (вечерний выпуск), 1914, 25 февраля, № 14028.
Громадянин, 1909, № 6-7.
Киевский телеграф, 1875, 13 июля, № 83 (П.Кулиш).
Нижегородский листок, 1901, 26 февраля, № 55.
Полтавские епархиальные ведомости, 1898, 26 февраля, № 44.
Приазовский край, 1914, 25 февраля, № 52.
Рада, 1909, 3 июня, 13 июня, 24 июня (№ 124, 133, 142).
Сын Отечества, 1861, 28 мая, № 22 (о похоронах ТШ)

Под катом - фрагмент послесловия к книге, моё восприятие "мифа Шевченко". Хочу подчеркнуть: это не анализ, а интерпретация (но, полагаю, не overinterpretation).

НАРИС МІФОЛОГІЧНИЙ

Про міфопоетику Шевченка, навколо міфопоетики Шевченка та проти міфопоетики Шевченка написано вже стільки, що годі сподіватись на відкриття чогось принципово нового. Проте "міф про Шевченка" ще й досі лишається мало дослідженим, а відтак його не порівнювали з тим міфом, що його витворив сам Шевченко.
Наведу кілька тез Георгія Грабовича та Оксани Забужко, зроблених на підставі аналізу поетової творчості; для мене очевидно, що фольклор їх підтверджує (дарма що теоретичні та естетичні засади дослідників помітно відрізняються).
"Образ козака, що піднімається з могили, в очах Шевченка може містити справді моторошний чи зловісний підтекст. Кінець кінцем, разом з совами, русалками, що ними стали втоплені діти, навіженими жінками ("Відьма", "Слепая", "Марина") й перевертнями ("Княжна" і "Відьма") він є поріддям ночі. [...] образ поета стає очевидною частиною цього "нічного світу". Це - сова, що виє такі слова, які "нормальним" людям "дня" краще не чути; це - кобзар, який функціонально прирівнюється до вовкулаки, що ночує на могилі ("Княжна"). Поет викликає духів мертвих, часто говорить про свій дім і про свою власну душу як про могилу" (Г. Грабович).
"[...] йдеться не про що інше, як про шаманізм поета-міфотворця"
(О. Забужко).
І нарешті:
"Шевченко [у "Заповіті"] сам бере на себе зобов'язання стати тим, що в українському фольклорі зветься "заложним мерцем" та розцінюється як найжахливіше лихо, котре тільки може спіткати живу істоту. Таких мерців, що, не знаючи спокою, "ходять" по смерті, прив'язані до місця поховання (либонь, на те й описаного так докладно в першій строфі), на сільських цвинтарях пробивають осиковим кілком [...]" (О. Забужко).
Фольклор дає підстави зробити наступний логічний крок: Шевченко не лише "взяв на себе зобов'язання", він став заложним мерцем, прив'язаним до місця поховання. Зв'язок Шевченкової долі з долею України - стрижень міфу. Ще до народження поет був заклятий, або, якщо завгодно, принесений в жертву матір'ю, - і сам себе "навіки з'єдночив" з батьківщиною.
Тож "міф про Шевченка" неможливо осягнути, не зрозумівши релігійно-міфологічний аспект "Заповіту".
Про цей вірш шевченкознавці вже говорили як про "жертвоприношення, чим скріплюється угода з Богом" (М. Павлюк). Проте дослідники не зважають на характер цієї угоди. Рядки "А до того / Я не знаю Бога" так муляють очі православним літературознавцям, що Іван Огієнко (митрополит Іларіон) доклав чимало зусиль, аби довести: Шевченко цього не писав. "[...] до "Заповіту" хтось вставив атеїстичне "я не знаю Бога", а воно зробило це місце нелогічним. [...] А пізніше і сам Шевченко міг прийняти чужу вставку за свою". І справді - така дрібничка, як її помітити...
Інші шевченкознавці намагалися врятувати світлий образ Кобзаря за допомогою не текстології, а риторики:
"Варто зауважити, що це говорить не атеїст, а побожний православний християнин. Глибина душевних переживань, готовність до самопожертви виводить його поезію на рівень старозаповітного розуміння богоборства не як заперечення Бога, а як форми психологічного життєвого діалогу з Творящим началом, що поряд із молитовним спілкуванням з Ним належав до щоденної практики морального самовдосконалення людини" (О. Ткачук).
Власне, те ж саме, тільки чіткіше і без зайвого пафосу сказав ще Леонід Плющ:
"Іов належить до ряду тих біблійних персонажів, що можна назвати богоборцями, започаткованих самим Яковом. Саме це яківське-іовське богоборство Шевченка радянські дослідники плутають зі своїм власним, що належить до зовсім іншого ряду богоборства богоборців демонічних, богоборців із заздрости (до них належить Каїн, сам Люципер [...])".
Так чи так, в цих інтерпретаціях Шевченко залишається ортодоксальним християнином або, у секулярному варіанті, гуманістом сучасного зразку.
Однак ані тим, ані іншим Шевченко не був.
"Богоборство" Шевченка існує аж ніяк не в юдео-християнській площині, його корені давніші, а саме - язичницькі. [1] Це язичник (а не Іов) проклинає бога, котрий щось не зробив для землі та племені; це язичник висуває йому умови, одразу погоджуючись сплатити належну ціну, хоч яку високу; це язичник створює замовляння, що мають примусити божество виконати людську волю. Тож "Заповіт" - це не угода Ноя чи Авраама. Це магічний текст, який прив'язує Шевченка до могили в обмін на майбутнє визволення України. "Заповіт" Шевченка у самому тексті вірша виразно протиставлений "молитві" (Все покину і полину / До самого Бога / Молитися... а до того...). І не дивно: магізм як світосприйняття несумісний зі словами "Хай буде воля Твоя".
Навіть ті дослідники, які поринули у міфологічний світ Шевченка, намагаються "зняти" цю проблемну ситуацію: "[...] свій власний зарік [...] Шевченко навряд чи розцінював як гріх боговідступництва - просто чесно і безоглядно (ось вона, щирість пророка!) ставив свій посмертний приділ у жорстку, прямолінійну залежність від долі своєї країни: визволиться вона - визволиться, "полине до Бога" і його душа" (О. Забужко).
Або: "[...] після смерті поета його душа не буде допущена до Бога, аж доки Україна не стане вільною. Слово "не знаю" тоді розуміється у сенсі не пізнаю Бога, але не тому, що поет Його не хоче знати, а тому, що його душа не буде допущена до Божої присутності, бо вона не сповнила свого завдання тут, на землі". Тож слова Шевченка "говорять тільки про стан тимчасового, завішеного в часі, недопущення поетової душі до Бога і тим самим є виявом глибокої релігійності автора" (Л. Рудницький). І тут-таки автор статті наводить паралель до "Заповіту" - містерію "Великий Льох", в якій три душі не можуть потрапити до раю через свої несвідомі провини. Проте душі можуть бути грішними, а Кобзар - ні.
Найразючіші рядки Шевченка - "Я не знаю Бога" і "...проклену святого Бога" - мають, як зазначали шевченкознавці, яскраві біблійні паралелі, передовсім лист ап. Павла до римлян: "Бо я бажав би сам бути відлучений від Христа замість братів моїх, рідних мені тілом" (9:3). Проте слід згадати і перший вірш того ж розділу: "Кажу правду в Христі, не обманюю, як свідчить мені сумління через Духа Святого". Не йдеться про те, що апостол "не знає" чи відмовляється від Бога; мовиться про найбільшу пожертву, яка сутнісно протилежна магічній.
Так само і з "вражою кров'ю". Б. Завадка згадує 149 псалом: "Хай хвала Божа буде на устах у них і двосічний меч у руці в них, щоб між народами вчинити відплату, між племенами - покарання; щоб суд написаний над ними учинити" (Шевченко написав переспів цього псалму за шість днів до "Заповіту"). Різниця невелика, але ж істотна: у Шевченка кровопролиття стає необхідною умовою "хвали Божої".
Кажу все це не для того, аби затаврувати Кобзаря-язичника. Проте коли вся Україна співає вірш як другий гімн, слід хоча б розуміти, що саме співаємо. І не затулятися красивими, але беззмістовними тирадами на кшталт:
"[...] вража кров" - то не "по-гайдамацьки" пущена в Дніпро кров "ворогів" (казали б уже прямо - "ворогів народу"!), і заклик "окропити" нею волю - не заклик до збройного повстання, так витлумачений "Заповіт" - не більше ніж ментальний палімпсест, де автентичний Шевченків текст загладжено інтелектуальною інерцією тоталітарних дискурсів ХХ століття. У питомо шевченківському лексиконі немає "ворога" класового чи національного [...]. "Вража" і "зла" кров [...] - це кров недужа, затруєна - кров, ніби зачумлена гріхом, причому це може бути гріх як ділом, так і помислом" (О. Забужко).
Або: "Власні переживання і бажання помсти, що нуртувало в душі юнака Шевченка, були такі великі, що коли він "переповідав" розповідь діда й інших свідків гайдамаччини, народні перекази про Коліївщину, то перевтілювався в своїх героїв настільки, що бачив світ їхніми очима - і донині читач звичайно не бачить у його "Гайдамаках" зауваг, християнських застережень, зроблених автором, тверезим Шевченком, Шевченком - реалістом і християнином. І донині ліричні герої Ярема, Гонта й Максим Залізняк закривають авторське "я" настільки, що Шевченко "Гайдамаків" здається співцем різанини". Хоча, звісно, "у нього самого були спалахи месницьких афектів, і, мабуть, не раз" (Л. Плющ). "Афектами" можна пояснити що завгодно.
На жаль, має рацію Петро Іванишин, котрий не відрізняється надмірною повагою до абстрактного гуманізму, та й гуманізму взагалі. В той час коли більшість дослідників цитує миролюбні рядки Шевченка, Іванишин згадує і "Холодний Яр", де дітовбивство Гонти схвалюється без будь-яких застережень; згадує і поезію "Гоголю":
Не заревуть в Україні
Вольнії гармати.
Не заріже батько сина,
Своєї дитини,
За честь, славу, за братерство,
За волю Вкраїни.
Не заріже: викохає
Та й продасть в різницю
Москалеві.

Іванишин коментує: "[...] набагато тяжчим є гріх множення ворогів України (через розплід "байстрюків", "лукавих синів", з яких потім виростуть [...] "німії, подлії раби", ті, що будуть "катам помагати" "з матері останню свитину знімати"), ніж дітовбивство - теж гріх, але незрівнянно менший. (Людям, відчуженим від рідної нації, цього, на жаль, пояснити неможливо.)" Одного речення достатньо, аби зрозуміти пафос Іванишина і рівень його дослідження, але мова не про те.
Не можна приховувати антигуманні настрої шевченкової поезії, так само, як не можна забувати і протилежні. Не можна говорити, як Ю. Шерех, про еволюцію світосприйняття Шевченка, поступовий рух поета до християнства, - цю теорію спростовано доказами Г. Грабовича. Але пояснення Грабовича - поєднання протилежностей у міфі - теж здається мені недостатнім. Визнаємо: християнське і антихристиянське (язичницьке, магічне) у Шевченка співіснують, причому переважає друге начало: не так кількісно, як за переконливістю.
Знов-таки надам слово "адвокатам" Шевченка:
"[...] він здійснює те, про що мріяв Томас Манн - освідомлює, опрозорює, очищає Великий Льох, колективну підсвідомість свого народу, праміт та фольклор християнською, апостольськи сприйнятою філософією - християнством" (Л. Плющ).
"Як і Христос, що своїми стражданнями звільнив людей від прокляття первородного гріха й відкрив їм шлях до спасіння, Шевченко (за його власною оцінкою та за оцінкою поколінь своїх читачів) розкрив таємницю "великого льоху", яким є Україна, особистою недолею спокутував "гріх" чи "прокляття" її дисгармонії, дав своєму народові рятівну віру в "золотий вік". І в пророцтві, і в покутті він виконує роль носія міфу"
(Г. Грабович)
Але в тому і полягає найглибинніша трагедія української культури, що Шевченко не очистив Великий Льох міфологічної свідомості. Томас Манн, якого слушно згадує Л. Плющ, вважав найбільшим досягненням тетралогії "Йосип та його брати" "гуманізацію міфу". Проте міф як такий перебуває поза етикою, і гуманізований вже не є міфом. [2]
У творчості Шевченка "міф" і "етика" - два паралельні струмені, котрі майже ніде не поєднуються і не можуть поєднатись (навіть коли зустрічаємо їх в одному творі, у "Гайдамаках" чи "Варнаку"). Три "Молитви" 1860 р. - найкращий приклад. Перша з них - це прокляття, остання - благословення; проте представлені вони як варіанти, що виключають один одного, і водночас - становлять єдиний текст. Шевченків текст.
Переміг міф, і саме він визначив історію України (або, радше, Україна визначила свою долю тим, що обрала міф). "Кобзар" - жива ілюстрація до тези К.-Ґ. Юнга про небезпеку звернення до архетипів без здобуття влади над ними.
"[...] сумнівною, навіть потенційно фатальною виявилася спадщина міфологічного мислення, прищеплена Шевченком до душ майбутніх поколінь поетових співвітчизників", - пише Г. Грабович. "Факт незмінної - "за Шевченком" - міфологічності української національної свідомості" відзначає О. Забужко, і це не комплімент нашій ментальності.
Який саме аспект шевченкового міфу став визначальним, сказати неважко. Понад сто років тому Леся Українка, характеризуючи духовний клімат України, вимовила жорстоко і безоглядно: "Інфантицид". Дітовбивство. [3]
В. Звиняцьковський прочитав епізоди "Тараса Бульби" і "Гайдамаків" на тлі біблійної оповіді про Авраамову офіру, що відбувається на національних теренах за відсутності Бога, який зупинив би батьківську руку. [4] Тож основним змістом національної історії стало саме "требование непрерывного возобновления жертвования сынами в интересах этноса".
"Тарас Бульба" не став ані для російської, ані для української культури таким прецедентним текстом, як "Гайдамаки" - для українців. Те, як саме сприймався розділ "Гонта в Умані" селянами кінця ХІХ століття і авторами шкільних підручників кінця ХХ, це лише підтверджує.
Міф нерозривно пов'язаний з ритуалом: той підтверджує систему, вибудовану у міфі, закріплює її, стає основою будь-якої діяльності соціуму, і порушення (невиконання) ритуалу може стати космічною катастрофою, руйнуванням світу.
"Кобзар" є міфом України; виконання того, що в нашій культурі заведено вважати його приписами, є українським ритуалом. І хоровий спів "Заповіту" посідає тут не останнє місце. Шевченко зачарував Україну - значною мірою створив її такою, яку ми знаємо і в якій живемо; описав так, що його міф виявився дієвим на протязі всієї української історії, в минулому і майбутньому; і, таким чином, встановив спосіб існування України. "Яким чином "спрацює" його [Шевченкового міфу] "програма" в новому тисячолітті - залежить, не в останню чергу, від того, якою мірою він буде нами пізнаний і опанований", - слушно зауважує О. Забужко.
А усвідомити ми маємо лише одне: Україна або спробує вийти з міфічного кола - або блукатиме ним до скону. І чимдалі наша культура відкладатиме час вибору, там важче його буде зробити.

Мабуть, головне, в чому я переконався під час роботи над цією книжкою: весь корпус творів, знаних під назвою "Кобзар", написав не Шевченко - вони вимовлені через Шевченка. Ким вимовлені? Аби не вживати заяложений термін "колективне несвідоме", повторю слідом за Кулішем: могилами. Як саме Шевченко втілив той позаіндивідуальний зміст, - може і має бути предметом досліджень.


ПРИМІТКИ

[1] Тож дарма О. Забужко, згадуючи "ультимативні вимоги" Шевченка до Бога, пише: "[...] ніхто з авторів двох завершальних книг П'ятикнижжя ніколи не сягав такої трансцендентної безстрашности". І ніхто з монотеїстів не сягав.
[2] Наголошую: йдеться саме про архаїчний міф, а не індивідуально-авторський (тобто максимально узагальнену модель художнього світу).
[3] "Так нехай же ніхто не думає, що українські поети нашої доби були іnfantіcіdes [дітовбивці] з легким серцем! Нехай знають, які то страшні часи були ті, коли писатель мусив бути іnfantіcіde" (Леся Українка. Лист до Івана Франка, 13-14 січня 1903 р.). "Діти" тут - задуми, котрі ніколи не будуть втілені, бо нікому не потрібні.
[4] На думку дослідника, "Заповіт" - "логический предел национального романтизма, полная антитеза христианству: там - мера познания Бога есть любовь к врагам своим; здесь - ненависть к врагам есть мера отрицания Бога".
Tags: private, ІУЛ
Subscribe

  • И снова о каноне

    Готовясь к лекции, перечитывал «стэнфодские брошюры». В одной из них («Popularity/Prestige») нашел прекрасную формулировку, которую хочется…

  • К вопросу о критериях эстетической оценки

    (Из журнала Екатерины II "Всякая всячина", 1769, второй выпуск.) Ср. у Гаспарова: «Для Бахтина мысль неотделима от личности». Есть…

  • 5 типів

    В розмові – про очевидні речі, які треба проговорювати. Є п’ять типів текстів. 1. Тексти, які подобаються багатьом читачам. 2. Тексти, які…

  • Post a new comment

    Error

    default userpic

    Your reply will be screened

    When you submit the form an invisible reCAPTCHA check will be performed.
    You must follow the Privacy Policy and Google Terms of use.
  • 39 comments
Previous
← Ctrl ← Alt
Next
Ctrl → Alt →
Previous
← Ctrl ← Alt
Next
Ctrl → Alt →

  • И снова о каноне

    Готовясь к лекции, перечитывал «стэнфодские брошюры». В одной из них («Popularity/Prestige») нашел прекрасную формулировку, которую хочется…

  • К вопросу о критериях эстетической оценки

    (Из журнала Екатерины II "Всякая всячина", 1769, второй выпуск.) Ср. у Гаспарова: «Для Бахтина мысль неотделима от личности». Есть…

  • 5 типів

    В розмові – про очевидні речі, які треба проговорювати. Є п’ять типів текстів. 1. Тексти, які подобаються багатьом читачам. 2. Тексти, які…