Михаил Назаренко (petro_gulak) wrote,
Михаил Назаренко
petro_gulak

Після чергової річниці

Мирослав Попович. УПА: треба говорити правду (8.10.2007)

Без сумніву, щодо теми ОУН-УПА мають бути певні оцінки, які апріорі треба прийняти. Це може бути така оцінка, яка відразу усуне весь інтерес до УПА. Якщо ми прямо скажемо, що це була фашистська організація, то на цьому одразу можна ставити хрест і далі дивитися на рух як на історію українського фашизму.
Одразу скажу, що ми постаємо перед великою проблемою. Тому що не УПА, а Організація Українських Націоналістів (ОУН) визнавала себе фашистською силою, була представлена у фашистському інтернаціоналі в місті Римі та співпрацювала з відповідними державними органами фашистських держав.
Спираймося на найзагальніші означення. Є така міжнародна норма ліберально-демократичного світорозуміння, яка є визначальною з правового погляду: "Народ має право взяти зброю в руки, якщо він піддається тиранії, пригніченню, деспотії". Думаю, нікому не треба доводити, що в західних регіонах України з 1939 року існувала система жорсткого, кривавого, деспотичного правління, яке супроводжували масові депортації людей і розстріли. Це тривало й після визволення України від німецько-фашистських загарбників. Однак люди мали право зі зброєю в руках чинити опір цьому режиму, що його символізувало ім'я Сталіна. Якщо ми цього не визнаємо, гріш нам ціна.


Треба визначатися

Чи повинні ми судити всіх солдат і офіцерів Радянської Армії, яка від 1941 по 1945 рік ішла з боями, через те, що нею керував Сталін? Чи повинні ми викинути оцього невідомого солдата, пам'ятник якому стоїть скрізь на нашій землі, бо ним командував Сталін?
Сьогодні також немає потреби доводити величезну вагому участь Радянської Армії у перемозі над фашизмом і нацизмом. Аналогічно, ми не можемо ототожнювати того хлопця, який взяв в руки "шмайсера" і пішов у ліс, із тим, що писав Дмитро Донцов, із тими рішеннями, які ухвалювала на зборах ОУН, із тим, що писав Бандера з концтабору. Ми цього не повинні робити.
Ми не можемо ігнорувати того, що рух, який вилився в УПА, був масовим народним явищем. Люди підтримували цей партизанський рух. Тому розмежуймо оцінку політичної партії ОУН і рух, що мав перед собою великі завдання: зберегти життя жінкам, дітям, цивільним, які були під загрозою поневолення або повного винищення з обох сторін, а також виконував завдання здобуття самостійності України. Це була ідеологія, що визначала позицію тих хлопців, які зі зброєю в руках воювали в лісах Західної України.
Чим був феномен Сталіна для України? Що становив для України феномен ОУН? На ці питання слід знайти відповіді.
ОУН була партією, хоч не зовсім такою, як партія німецьких нацистів. Вона ближча до подібних організацій, що діяли в країнах Східної Європи. Скажімо, до усташів у Югославії чи до Армії Крайової в Польщі, яка, до речі, не мала чітко визначеного ідеологічного напрямку, а продовжувала державну традицію польського авторитарного режиму.
Не можна заперечувати, що УПА була зорганізувала Організація Українських Націоналістів. Але коли говоримо про якусь реабілітацію та оцінку значення УПА, то чітко і виразно стверджуємо право українського населення цих територій взяти зброю в руки. І це означає, що ми можемо визнати їх воюючою стороною. Це не були бандити, це були партизани, які воювали за незалежність України. А сьогодні польські націоналісти вважають їх бандитами. Вони говорять, що ці території Західної України були їхніми "східними землями" і, відповідно, українці, які там замешкували, не мали ніякого морального чи юридичного права брати зброю в руки. Ми ж стоїмо на зовсім іншій позиції, і маємо чітко про це заявити.
Коли оцінюємо Волинські події 1943 року, не можемо проводити аналогії з польською стороною на підставі того, що польська авторитарна держава дійсно гнобила українців в міжвоєнний період. Ми не можемо виправдовувати масову різню, етнічні чистки, що їх чинила в цей час будь-яка сторона: польська чи українська. Ба більше, я вважаю, що українці мали моральне право брати зброю в руки і в 1919-1920 роках під час україно-польської війни, і в 1930-х роках, коли польська держава проводила на західних землях політику „пацифікації". Усі ці приклади стосуються масового руху. Але масовий рух - це одна річ, а політичні партії, які відповідають за керівництво цим масовим рухом, - це інша річ. Цього не треба в жоден спосіб доводити. ОУН була праворадикальною організацією, яка йшла на союз із праворадикальними течіями в Європі. І коли чую сьогодні про Акт відновлення української державності 30 червня 1941 року у Львові, мені спадає на думку таке. Я читав цей документ у двох варіантах: у маленькому тритомнику з історії української поличної думки, виданому в діаспорі, і в досить солідному академічному виданні. Але в другій версії упущено кінцеву фразу цього документа. А вона, опублікована у цьому першому, популярному американському виданні, звучить так: "Хайль Гітлер!" Той самий Дмитро Донцов 1944 року видавав у Празі свою чергову книжку, яку також закінчував фразою "Хайль Гітлер!"
Коли оцінюємо діяльність котрогось партизанського загону УПА, можемо не брати цього до уваги. Але коли оцінюємо діяльність ОУН як політичної партії, не можемо забути про це.


Досвід примирення

Як побороти примари минулого? Коли говорити про певні аналогії, нам слід брати приклад із Німеччини. Німецький націонал-соціалізм був близький до досить масового руху інтелектуалів того часу. Скажімо, такий німецький філософ як Гайдеґер не випадково спочатку був "наці". Це була така собі "коричнева революція", і таких, як він, у Німеччині було чимало. Вони вірили, що націонал-соціалісти принесуть національне оновлення і т.п. Отож, процес звільнення від нацистського минулого в Німеччині був дуже болісний. Гайдеґера в Німеччині знають гірше, ніж у Франції, бо французам по суті була незнайома його нацистська біографія, їх вона не цікавила. А німці не одразу наважилися заглянути йому в вічі.
Це один із прикладів. Німці в цьому відношенні поставилися до свого минулого безжально, вони заборонили символіку й дуже гостро переслідували навіть ідеологічну тінь тої епохи, щоб навіть не пахло нацизмом! Насправді це не так просто, бо ним пахне скрізь! Я назвав би німецький приклад зразком очищення. В Італії, наприклад, все було по-іншому. Фашистський режим у цій країні не був такий страшний і безжальний, як у Німеччині. Режим Муссоліні був своєрідною буфонадою, інколи він був смішний, але водночас дуже гострий і небезпечний. А в країнах Скандинавії була зовсім невелика частина населення, яка пішла на співпрацю з нацистами і була прихильницею расистської ідеології. І це попри те, що норвежці, з позицій Гітлера і його соратників, були чистими арійцями. Ця група Квіслінґа й інші не були впливовими в Норвегії, і норвежці від самого початку досить енергійно чинили опір такій політиці. Фактично складалась ситуація, яка мало чим відрізнялась від данської. Адже попри те, що Данія також була арійською країною, вона дуже одностайно виступала проти багатьох акцій та заходів нацистів. Зокрема, в Данії рятували євреїв, які проживали на території країни, переправляючи їх, наприклад, до нейтральної Швеції. Режими в Прибалтійських країнах були не просто правоконсервативними. Свастика була на крилах літаків у Латвії, тільки вона мала червоний колір, себто демократією там і не пахло. Завважу, що й сьогодні там непроста ситуація.
Згадаймо недавній конфлікт з перенесенням пам'ятника радянським воїнам в столиці Естонії Таллінні. Адже немає ніяких підстав, ідеології, щоб цей пам'ятник кудись перенести?! Такі гасла висловлювали лише праворадикальні естонські рухи. І для того, щоб зробити жест назустріч цим рухам, консервативний, але не радикальний, помірковано-націоналістичний естонський уряд ухвалив рішення про перенесення пам'ятника радянським солдатам. І коли під впливом проросійських елементів в Естонії знялася буря, вони, зрештою, знайшли правильне рішення. До чого я веду? Насправді події в Естонії свідчать про те, що у них від початку не було продуманої державної позиції. Тому говорити про прибалтійський досвід важко, бо він досить нестійкий, незавершений та конфліктний. Там у цих питаннях немає чіткої позиції.


Що робити нам?

Ми досі ділимося на дві частини. І це стосується не лише теми ОУН-УПА, але й уряду УНР і Симона Петлюри. Одні вважають, що Петлюра - хороший, інші - що він поганий. Як на це дивитися? Треба мати на увазі, що Україна була не тільки в Петлюри і не тільки у представників так званої "червоної" України - Юрія Коцюбинського, Віталія Примакова чи Григорія Тютюнника. Була й Україна, за яку боролися солдати й офіцери Денікінської армії. До речі, всі найвищі посади в штабі Денікіна посідали українці. Тому в цьому питанні не може бути рішення на користь тільки однієї сторони, але може бути оцінка: попри те, що ми морально підтримуємо людей, які зі зброєю в руках пройшли опір 1942-1950-х років і визнаємо їх стороною, що воювала проти деспотизму, ми одночасно не піддаємо анафемі Червону Армію. Бо вона мала свою правду.
У цьому полягає історичний парадокс. Але історія повниться парадоксами.
Tags: ruthenia, texts
Subscribe

  • Местное

    Надписи города К.: апдейт 2011/2021. Рожи города К.: детская площадка в локдауне.

  • Було колись

    – Років з двадцять п’ять товчусь поміж земляками – знаю багато їх. І завсігди бачив одно: справа починається широко, тягнеться вузько і кінчається…

  • Надписи города К.

    Ну, и где наши одиннадцать "Оскаров"? (Операторская работа - vika_garna.)

  • Post a new comment

    Error

    default userpic

    Your reply will be screened

    When you submit the form an invisible reCAPTCHA check will be performed.
    You must follow the Privacy Policy and Google Terms of use.
  • 0 comments