... and the Bookman

А от іще Володимир Самійленко

Фейсбуком знову ходять почвари, які шукають десь в історії ідеальну, щиру і народну українську мову й відкидають усіх, хто їхньому сферичному ідеалу не відповідає (ну, там, Франка чи Коцюбинського). Тож безсмертними геніями і носіями мови залишаються Марко Вовчок і Нечуй-Левіцький. Той самий Нечуй, який так формулював естетичну програму цілої української літератури:

«Для літератури взорцем книжного язика повинен бути іменно язик сільської баби, з її синтаксисом… В основі поетичного книжного язика повинен лягти язик народної пісні, так щоб вірші поета були зовсім похожі на вірші народної пісні».

На щастя, сам він цих принципів переважно не дотримувався.

А Самійленко ще сто тридцять років тому побачив, кому потрібна ТАКА українська мова і хто це використає. В одному з його оповідань цензор складає проєкт «Кілька уваг про те, як найшвидше приборкати й забити українське письменство».

«§ 2. …Треба вимагати від авторів, щоб уживали тільки такі слова й речення, котрі будуть узнані за вповні народні, рукописи, що мають у собі роблені слова і речення, забороняти. А для того, щоб мотиви заборони здавались авторам безсторонніми, то учредити при комітеті сільську бабу, що не читала ніколи Старицького, аби вона під страхом кари доводила штучність тих слів і речень, які пану цензорові забажається узнати такими».

А оскільки мені байдуже, хто саме цензуруватиме українську літературу, – до біса сільську бабу з її синтаксисом! До біса ідеальну літературну мову «для домашнього вжитку»! Я не хочу пишатися, я філолог, я хочу працювати з живими текстами (навіть якщо їм півтори сотні років), а не з «літературою, в якій є Логос»!
... and the Bookman

Володимир Самійленко (1864 – 1925)

Сейчас его если и помнят, то как автора «Вечірньої пісні» («Тихесенький вечір на землю спадає…») или, в лучшем случае, неумирающей сатиры «На печі» («Ще стоїть Україна! Не вмерла вона / І вмирати не має охоти: / Кожна піч українська – фортеця міцна, / Там на чатах лежать патріоти»). Сатиры у него хватало – главным образом, в формах российской юмористической поэзии конца XIX века; лирика и драматургия тоже остались в своем времени – но, по крайней мере, видно, что́ он пытался делать: то же, что одновременно с ним Леся Українка (перечитайте его «Чураївну» [1894] как черновик Лесиных драм), – но не мог отойти от народнической поэтики и идеологии так далеко, как она.
А чувство юмора и чувство языка у него были отличные. Вот отрывок из его «Оди індику» (1886) – такая совсем поздняя котляревщина:

О, Музо, заспівай індика,
Найкращу птицю над всіма,
Його хвала така велика,
Що висловити – слів нема.
Його ім’я повсюди знане,
Його моторність поважана,
Його звичайність мила всім.
Співаєм ми тебе, індиче,
Тобі хвала найбільша личе,
Тобі кадильний личить дим!

Кому індик єсть невідомий,
Сей ісполін поміж курьми?
Кому з людей він не знайомий?
Кому?.. кому, не знаєм ми.
Краї далекі Деміївки,
Лук'янівки і Куренівки
Твою всю славу не вмістять.
Аж від Подола до вокзала
Про тебе слава загукала,
Й твоє ім’я усі твердять.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

(«Гиндик» – прізвисько студента-математика Віктора Ігнатовича, приятеля Самійленка.)

turkey
... and the Bookman

Новый Минотавр

На входе в Циркульный корпус Могилянки спрашиваю вахтера, как пройти в аудиторию 119. Он с явным сочувствием смотрит на меня:
- У-у... це в Бога вірити треба.
И объясняет маршрут по лабиринту.
... and the Bookman

Ми

Жадан.

«І ще подумав про таку річ. Я часто говорю «ми». Знаю, що це декого дратує, а все одно далі говорю «ми». Не те, щоби кимось прикривався, не те, щоби мав марнославство говорити від чийогось імені. Просто мені справді подобається відчувати себе частиною цієї спільноти — спільноти, що формує довкола себе простір, спільноти, що намагається втримати країну, спільноти, що опирається й не здається. Бути посеред цих людей — велика удача, щедрий подарунок долі. Попри те, що обставини, за яких ця спільнота сформувалась і означилась, далеко не радісні й не сентиментальні, попри те, що смерть в цьому випадку є невід'ємною частиною життя, попри те, що постійно доводиться бачити цю втому в очах, злість у голосі, нервовість у рухах. Попри все це — велика радість бути з ними в одному просторі, жити з ними в один час. Це те, що робить тебе сильнішим — присутність поруч із тобою людей, які вперто й наполегливо змінюють світ, роблять його бодай трішки прийнятнішим для життя. Мені подобається бути з ними поруч, говорити з ними однією мовою. Трішки пафосно, згоден. Ну, але це та річ, якої за останні роки багато хто перестав соромитись — щирість, яку часто плутають із пафосом, відвертість, яку не хочеться забивати іронією. Хай буде пафосно, я не проти».
... and the Bookman

Не Шекспир главное etc.

"Никакой комментарий не может, да и не должен объяснять все" (Ю. М. Лотман).

"Нельзя безоговорочно сказать, что никакой комментарий не должен объяснять все" (М. Л. Гаспаров).
... and the Bookman

Класики щось знали...

Із "Розмови" (1906) Володимира Самійленка:

В і н
Я так вас кохаю, як досі ніхто
Нікого не вмів ще кохати.

В о н а
Ви мусите краще впевняти, а то
Я зараз вас вижену з хати.

В і н
Я так вас люблю, що, як скажете ви,
Я в пекло полізу без слова.

В о н а
Це шлях недалекий: коли до Москви,
А то, як коли, до Ростова...
The Bad

Caveat emptor

У збірці Тичини (і Рильського), яку видало "Фоліо", тексти наведено за цензурованим радянським 12-томником. Тобто без "Ну що ж, Тарасе! Рад єси, не рад...", без "Хіба й собі поцілувать пантофлю Папи?" тощо. Дякую дуже на 28-му році незалежності.
... and the Bookman

Тоже годовщина

Ровно сто лет назад – едва ли не на том самом месте, где я живу, – деникинская контрразведка арестовала и в тот же день расстреляла «при попытке к бегству» деятелей партии «боротьбистов» (национал-коммунистов) Гната Михайличенка и Василя Чумака.
Михайличенко был прозаиком, Чумак – поэтом; оба – таланты не первого ряда, но таланты.
Бог весть, что вышло бы из Чумака. Судя по его последним стихам, стал бы он агитатором, горланом и главарем, как уцелевший боротьбист Василь Еллан-Блакитный. Но лучшее из его посмертной книжки «Заспів» – это лирика, написанная в последние три года жизни. И вот несколько стихотворений.

Collapse )